— А до мене нарешті перестали б ставитися, як до дивака.
— Ти не думала про операцію?
— Весь час думаю, вже кілька років. Навіть маю всі потрібні свідоцтва. Тільки от… — Юлька глитнула слину, — я жахливо боюсь операції. При самій лише думці, що мене хтось буде краяти, колоти, а потім зашивати, я зомліваю.
— Але ти ж медсестра. Мабуть, і не на таке надивилась у лікарні.
— Але в інших, Ягодо. А коли я сама мушу здати кров на аналіз, Ганя з лабораторії повинна мене спочатку півгодини заспокоювати. І, як завжди, я вирубаюсь, щойно відчуваю укол.
— А я полюбляю дивитись, як шприц повільно наповнюється кров’ю. Такою ясно-червоною, як свіжі полуниці.
— Припини, Ягодо, — здригнувся Болек.
— Ти теж боїшся?
— Мало хто з лікарів любить, коли в ньому длубаються.
— На щастя, санітари не мають такої проблеми, — похвалився Мацек. — Бувало, що я сам собі вколював знеболювальне, щоб і далі тренуватися, незважаючи на травму.
— А я навіть не зважуюся проколоти вуха. І тому сумнівно бачу цю свою операцію. Що ж поробиш, відпочину на пенсії. Бо кого тоді буде обходити відсутність бюста у вусатої сімдесятирічної бабусі?
— Не буде, — визнала я. — І взагалі нічого не буде, жодних теплих почуттів. Тільки самотність у порожній холодній хаті.
— У порожній? Це справжній комфорт, якого бракує стільком пенсіонерам, — сказав Болек. — Куди гірша самотність в оточенні родини. Коли ти заважаєш дітям. Дратуєш, знуджуєш і нервуєш, як старосвітські меблі. А щодо почуттів, то, якщо хочеш, я колись візьму тебе до притулку. Тільки тоді ти зрозумієш влучність вислову «третя весна».
Вісімнадцяте
Я провідала свою квартиру. Все о’кей, ніхто не вламувався. Забрала бланки з рахунками, заплачу на тижні. Спакувала до торби кілька суконь і книжок. Полила кактус.
— Забагато рослин тут немає, — зауважив Болек.
— Я не хотіла узалежнюватися від інших. Ну знаєш, я можу поїхати, куди захочу, і не мушу нікого просити поливати вазонки. А кактус загартований і багато вибачає.
— А що поганого в залежності?
— Не знаю, але мене так виховали, Болеку. Щоб ні від кого не залежати.
— Твій тато, певно, дуже переживав мамине зникнення.
— Перший рік він ніяк не міг зібратися докупи. Не вмів пекти, варити, опікуватися дитиною. Коли нарешті почав якось давати собі раду, мені було майже шість років. Наступні двадцять він невтомно мені торочив, що я мушу бути самостійною й незалежною. Мушу покладатися тільки на себе. Тоді я не буду страждати через інших.
— Сумно й неправильно.
— Тепер я це знаю, але двадцять років тому вірила татові. А він із запалом відправляв мене на різноманітні курси. Записав на плавання, лещата, ковзани, дзюдо, англійську, фламенко і, ясна річ, у гурток фотографії.
— Справжня школа виживання. Пам’ятай про все.
— Власне, що ні. І я замислююся, чи встигла заповнити всі лакуни.
— Ще заїдемо на пошту, бо я маю зробити переказ, добре?
— Рахунки чи аліменти?
— З якогось погляду те друге. Я часом допомагаю одній дівчинці з Кракова. Мала погиркалася з батьками, і вони перестали їй допомагати. Тобто батько перестав, а мати пішла до якогось кудлая. А дівчинка поневіряється по чужих кутках.
— Це твоя родичка?
— Ми навіть не дуже добре знайомі.
— Тоді чому ти їй допомагаєш?
— А я знаю? Ця мала якась така беззахисна, а водночас уміє наполягти на своєму. Коли я на неї дивлюсь, Ягодо, то завжди згадую ті жахливі фільми про черепашат, які вперто повзуть до моря. Мені завжди шкода ту малечу, що гине. І мене чорти беруть, що хтось байдуже фільмує, як така черепашка лежить на спинці й розпачливо махає лапками.
— То ти їх перевертаєш?
— Тільки коли маю змогу.
— То це ти! — гукнув білявець із зовнішністю ельфа, який стояв перед нами у черзі. — Я зараз же впізнав понурий голос лектора фільмів про природу. А коли ти ще додав опис черепашок, я подумав: «Це ж зовсім так, як Вишня».
— Ми знайомі?
— Ти Болек, кузен Травки? — пересвідчився білявець. — Я Ірек, його сусіда.
— Ім’я асоціюється, голос теж, а обличчя анітрохи, — зізнався Болек, простягаючи йому руку.
— Бо коли ти приходив до Травки, я сидів під столом, — пояснив Ірек. — Інсталював.
— Уже згадав! Темні джинси й бежеві шкарпетки?
— Це саме я! — Ірек радісно потрусив Болекову руку. — Ти знаєш, скільки ми з Вишнею ламали собі голови, хто ж це висилає їй ті бабки?
— Ну то кінець великої таємниці.
— Але Вишня і втішиться, коли я їй розповім.
— А ти мусиш?
— Ну звісно. Це мені бабуся наворожила.
— Тоді і справді мусиш, — погодився Болек. — А що у Вишні?
— Власне, — згадав Ірек. — Найважливіше, брате, що вона помирилася зі своїм стареньким. Одразу після оголошення результатів. Тож ти не мусиш їй більше нічого висилати. І так величезне дякую від імені Вишні. Ти навіть не уявляєш, як їй допоміг. Вона тільки недавно зізналася, що була на краю розпачу. Збиралася перейти на воду з цукром та хліб зі смальцем. Тільки що не мала вже навіть на смалець. Ще раз дякуємо.
— Та чого вже там, — Болек легковажно махнув рукою. — Я і так не давав їй зі своїх.
— А з чиїх?
— Нехай тобі бабуся наворожить, — сказав Болек, кинув Ірекові свою асиметричну усмішку, і ми вийшли.
Швендяємо по торговельному пасажу, дивуючись пластмасовим чудасіям. Раптом мій погляд зачепився за знайоме обличчя.
— Болеку, заслони мене, — шепнула я. — Там стоїть Агата з рештою команди і…
— Та, що з купою?
Я кивнула, намагаючись закрити обличчя кучерями.
— Завертаймо, Болеку, я не хочу з ними зустрічатися. Не хочу слухати їхні вибачення й пояснення…
— Ягодо! Це справді ти? Я така рада! — заволала Агата. — А ми саме повертаємось із Аквапарку.
— Вгадай, скільки ми там висиділи? — озвалася Магда.
— Два дні?
— Я дуже хотіла б, але розумієш, тиск групи.
— А три години тобі замало? — здивувалася Госька, четверта мешканка нашого боксу. Разом із Магдою й Пачулею ми чотири роки ділили принтер, сканер, експерес для кави і запах свічок фен-шуй.
— Ми йдемо до бару підвищити рівень електролітів, долучаєтесь? — запропонувала Агата. — А до речі, ми ще не знайомі. Агата.
— Болек. Я багато про тебе чув.
— Ой, справді? — Усміх і ні тіні збентеження. — То що, посидите з нами?
Сидимо, цмулячи свіжовитиснутий ананасовий сік, і чекаємо Пачулю, котра саме віддає Далекосхідному Ритуалу своє волосся, ослаблене індійським меліруванням. Увесь ритуал складається з трьох Магічних Процедур (миття + Магічний рисовий концентрат + масаж Тао), триває п’ятнадцять хвилин і коштує стільки, що й Болеків заробіток за ніч чергування.
— Вона повинна була повернутися за сім хвилин, — зауважила Агата.
— А де Віктор? — запитала Магда про нового хлопця Агати, людину успіху й захланного майстерника, який волів прогулянку гіпермаркетом відпочинку в Аквапарку. — Він і далі тиняється по пасажу?
— Я до нього дзеленькну, — запропонувала Ленка, знайома із сусіднього боксу. — У мене є безкоштовні хвилини.
— То куди ми потім ідемо? — запитав Мартін, наречений Госьки і хлопець, про Якого Небагато Відомо.
— Певно, що на Казимір, — сказала Агата. — Тільки там варто тепер бувати. Так написали у «Великому Світі».
— Але я щось з’їв би, — заявив Марек, який досі ховався за дволітровою пляшкою мінералки. — Щось просте, але вишукане. До двохсот п’ятдесяти калорій.
— Тоді ходімо до «Країни», — вирішила Агата. — У них там непогані салати.
— Я їв у Варшаві кращі, — зізнався Марек. — На червневому семінарі для менеджерів. Нас завели до фантастичної кнайпи. «Селянська», чи як її там…
— «Плебейська», — виправила його Агата. — Культове місце. І салати справді фантастичні. Поза тим, ті назви. Вони чудові.