— У цих місцевих кнайпах вони не дотягують до такого рівня, — висловила своє вболівання Ленка.
— Власне, — сказав Марек. — А тим часом останні дослідження американських науковців ясно доводять, що назви страв не менш важливі, ніж їхній смак.
— Звичайно, — погодилась Агата. — Бо от розгортаєш ти меню. І на що дивишся?
— На ціни, — ляпнув Болек.
Товариство оцінило його нечуваний дотеп.
— Ну так. Малопольські ресторатори не вміють гарно презентувати свої заклади. — Агата повернулася до теми назв вишуканих салатів. — О, мій коханий! Привіт, як прогулянка серед гвинтиків?
— Добре, я знайшов метеликів для твоєї лампи. — Віктор обмінявся з Агатою автоматичним привітальним поцілунком. — Усім мої вітання. Які плани на вечір?
— Є кілька версій, наразі ми вагаємося, — поінформував його Марек.
— Ми вже вирішили, — виправила його Агата. — Спочатку салати в «Країні», а потім Казимір.
Мартін демонстративно зітхнув.
— Знову дрібка елегантності із сиром фета за ціною великої піци з подвійним сиром… Добре, що хоч потім посидимо за пивом.
— Ви були десь на вакаціях? — змінила я тему.
— Ще ні. Через цю моду на економічну депресію у нас накрився виїзд на Таїті. Ну, і не знаємо, що робити, — тепер зітхнула Агата. — Всі знайомі наче змовились ощаджувати і їдуть просто на Мазури або, чого я вже взагалі не розумію, на Балтику.
— А я, певно, не одержу відпустки до кінця вересня, — зажурилася Магда. — Стільки роботи, особливо відколи тебе немає.
Я задоволено глянула на Агату. На жаль, вона цього не помітила, милуючись своєю новою «мобілкою».
— Я теж не знаю, — сказав Марек. — Але цього року відсутність планів є в найбільшій моді.
— Ти диви, — здивувалася Магда. — А ще кілька років тому непевність була така немодна. Враховувалися далекоглядні цілі й багаторічне інвестування в себе.
— А тепер стихійність і спонтанні вчинки.
— Хоч раз я на хвилі моди, — шепнув Болек.
— Усе через цю кляту кризу на закордонних ринках, — підсумувала Агата.
— Як подумаю, що може стати ще гірше, то маю охоту кинути свою роботу в конторі й купити «кавалерку» за Полярним колом, — озвався Віктор. — Лише сто п’ятдесят баксів, а майстерня на цілі роки.
— А я маю дедалі більшу охоту зашитися десь на Місяці, — зізнався Болек. — Здається, там усе легше, то, може, життя також…
— А що ти робиш? — поцікавилась Агата.
— Він лікар, — сказала я. — На «швидкій».
— О! Це несамовито, — тягнула вона, помітно зацікавлена. — А яка в тебе спеціалізація?
— Зашиваю подерту шкіру й розвожу по хатах завсідників забігайлівок, яким не вистачає на таксівку. А якщо мова про спеціалізацію, — слово «спеціалізація» він вимовив із винятковим натиском, — то я не маю жодної. Тимчасово я навіть не маю надії її здобути.
— Я знаю, як це виглядає, бо мій шуряк закінчив медичний п’ять років тому, — озвалася Магда, розглядаючи своє відображення у відполірованих до дзеркального блиску нігтях. — Він дивом потрапив до відділу внутрішніх хвороб. Намагається щось змінити, але не може, бо наперед підписав угоду про те, що в разі звільнення відшкодує гроші. А тепер і поготів не може, навіть із відшкодуванням, бо через відсутність фондів і перспектив припинено набір на спеціалізацію. Оце і тягне цей віз далі і страшенно бідкається.
— Прикро, — визнала Агата. — Може, поговоримо про щось веселіше?
— А яку ти хотів би мати спеціалізацію? — поцікавився Віктор.
— Вікторе! — цитьнула Агата.
— У моєму фаху найменше цінується бажання. Це не так, аби ти щось вибрав і сказав би собі: я буду дерматологом або пластичним хірургом. Коли приходить інформація про набір, де на вибір є три місця на обридливі внутрішні хвороби або два на очні, а на хірургію немає набору вже третій рік, то вибираєш із того, що є. Звичайно, в останній день все змінюється і тут-таки перед іспитом ти довідуєшся, що не маєш на що його складати, бо саме скасували внутрішні хвороби.
— О Боже! — вжахнулася Ленка. — Це так, якби я подала документи на маркетинг, а потім дізналася б, що цього року нічого не вийде, бо немає набору. І що тоді?
— Чекаєш півроку. Бо ж не можна подавати заяву на дві спеціалізації одночасно. Адже це була б розпуста.
— А як же розвиток? — запитав Марек.
— Він є, — похвалився Болек. — Вже понад рік я розвиваю м’язи плечей від тягання ношів, м’язи ніг від біганини по поверхах і прості м’язи живота від сміху над обіцянками нашого міністра.
— Жахливо, — визнала Агата. — Але не говорімо про це більше. Адже ми прийшли відпружитись.
Оце ми й відпружуємося. Мовчимо. Бавимося найновішими моделями «мобілок», намагаючись не думати про такі прикрі справи, як доля невдах у білих халатах.
— Знаєте, який я одержала есемес? — урешті озвалася Магда.
— Ну? Скажи.
— «Янцзи коротша, ніж про неї думають. На цілих вісімдесят кілометрів». Цікаво, від кого цей есемес?
— Напевно, від Товариства Розчарованих Шанувальників Ріки Янцзи.
— Слухайте, дівчата, — прокинулася раптом Пачуля, досі поглинута обмацуванням свого відновленого магічними процедурами волосся. — Ми повинні вже вирушати на Казимір, бо завтра на нас чекає напружений день.
— Ідете з нами? — запитав Віктор, а Агата вщипнула його за руку. — Тобто я вас не намовляю…
— Ні, у нас багато роботи, — відказав Болек. — А це місце щипка краще продезінфікувати.
— Ну так, усі тепер мають роботи по вуха, — сказала Агата, вдаючи, що не почула Болекової зауваги.
— Авжеж, усі, — буркнув Болек. — Тільки потім виявляється, що один змурував дві вілли з терасами, обтинькував їх, пофарбував і наповнив нащадками, а інший доробився до власного цвинтаря попід лісом.
Дев’ятнадцяте
— Я повинна була зразу сказати Агаті все, що про неї думаю. Адже мені нічого втрачати. Ані знаходити.
— То чому ти мовчала? — запитала Малина, обмахуючись портфелем Акули. — Злякалася?
— Не знаю. Я вмію захищатися, коли хтось мене відверто атакує. Але цілковито втрачаю голову щодо виявів симпатії.
— Удаваної.
— Удаваної там, чи ні, а я зовсім не знаю, як тоді поводитися. Повна дезорієнтація. Я не вмію спритно когось відшивати. Злостиво жартувати, як герої довоєнних комедій.
— А хіба ти мусиш? Це що, якийсь конкурс дотепів?
— Певно, що ні. Звичайно! — ляснула я себе по чолі. — Адже я взагалі не мушу блискати іскристим гумором. Не мушу привертати увагу. Досить відверто сказати Агаті, що я про неї думаю.
— Досить, — запевнила Малина.
— Цікаво. Ніби я про все це знала. Може, навіть радила іншим, але не зуміла застосувати у власному житті.
— Брак дистанції. Я знаю це по собі. Часом відчуваю, що зробила щось не так. Заповільно, запізно, надто поверхово. А іншим те саме вибачаю.
— Не можна вискочити із власних черевиків.
— Не можна. Але я все одно розслабилась, Ягодо. Бо колись… — Малина з осудом покрутила головою. — Бувало, що я на зустрічах зі знайомими годинами аналізувала, що могла б змінити. Інакше кажучи, засміятися у відповідний момент, дотепно прокоментувати чужу розповідь. Тоді я шкодувала, що не маю машини часу, аби повернутися назад і виправити, переробити, заретушувати. На щастя, у мене це пройшло. Тобто я стала перейматися чимось іншим.
— Власне. А як ти даєш собі раду з тугою?
— Не сплю по кілька ночей. Відчуваю, що ще мить, і я цілком зламаюся.
— Але твій хлопець поїхав тільки на літню школу. Він повернеться.
— Ну, не знаю. — Вона заходилася смоктати великий палець. — Я кістковим мозком відчуваю, що він там залишиться. Познайомиться з якоюсь стрункою білявкою з розгубленим поглядом і променистою усмішкою. Буде ходити до сауни і на оленячі перегони. А потім надішле мені листа через місцевого Миколая про те, що це кінець, що все було класно, але надто ідеально. І ми побачимося через тридцять років, приміром на поромі до Мальме.