— Усе буде гаразд, Малинко. От тільки ми мусимо розібратися з причинами тих інших нав’язливих ідей. Дізнатись, як вони виникли й чому.
— Ну власне, — згадала вона. — У цього страху перед утратою може бути цілком інша причина. Бо розумієш, я пам’ятаю з дитинства такий випадок. Коли я не хотіла бавитися з якимось гарним ведмедиком, мама разом із татом шептали біля прочинених дверей про те, що мої іграшки дуже подобаються сусідському дітвакові. Якщо це не діяло, ведмедик на кілька днів зникав. Коли я про нього питала, батьки відповідали, що позичили його моїм кузинкам. «А чого він повинен припадати курявою, — казала мама, — якщо Мартуня завжди саме про такого мріяла». Тоді я, звичайно, вмикала сирену на півмікрорайону.
— А вони?
— Катували мене ще кілька годин балачками про те, який це був гарний ведмедик. Найдорожчий у цілих канцтоварах. «Бачиш? Ти його не хотіла, а Мартуня бавиться з ним цілими днями».
— Досить жорстоко, — зауважила я.
— Ну, а коли я вже впадала у чорний відчай, ведмедик несподівано знаходився.
— Може, ти тепер повторюєш таку саму схему? Ну, розумієш, різновид жиченьового мислення. Ти переживаєш відчай заради того, щоб ведмедик повернувся із Гельсінкі.
Якийсь час вона обмірковувала мої слова.
— Може. Тільки є одна проблема, Ягодо. Коли я нарешті знаходила ведмедика серед інших іграшок, то була така нажахана думкою про його нове зникнення, що не мала сили тішитися.
Двадцять третє
Чергова спроба завоювання Антонія Вільшини. Саме стою в коридорі, за п’ять метрів від дверей його палати і збираю рештки відваги. Тридцять дуже глибоких вдихів.
— Ти зараз доведеш себе до гіпервентиляції, — застеріг мене Рисек. — Або до нірвани.
— Я намагаюся віднайти спокій перед розмовою з Вільшиною.
— Такий стрес? — кинув він мені турботливий погляд. — Тоді зайдемо разом. Ну, ходи.
Рисек подав мені свою теплу лапу, і ми вступили до печери лева. Сам лев, одягнений в нову блакитну піжаму, пояснював іншим хворим, як складати заповіт.
— Усім мої вітання. Як супчик?
— Водянистий, як у сорок четвертому. Тільки що тоді клали вдвічі більше картоплі, — буркнув Вільшина.
— О, наша чаклунка від комфорту, — впізнав мене опецькуватий старигань.
— Ніяка не чаклунка, а тільки Найналяканіша Жінка в цій лікарні, — спростував Рисек. — І все це через вас, пане Антонію.
— Я нічого не казав, — боронився Вільшина. — Я навіть був увічливіший, ніж завжди.
— Я сперечався б, але волію пограти з вами в карти. Або в «мафію».
— Краще в «мафію», — зрадів новий пацієнт, котрий займав ліжко біля дверей. — Тільки хто буде Богом?
— Може, я? — запропонувала я. Знала цю гру в сотні варіантів. Ми бавилися в неї на кожному інтеграційному семінарі. Мене зазвичай обирали на роль Бога, тобто ведучого.
— Тоді я зараз напишу карточки з іменами мешканців, — запропонував Рисек.
— А я, напевно, знову витягну Холмса і буду застрелений на самому початку, — понуро заявив Вільшина.
— Ми завжди можемо ще раз витягти жереб, — потішила його я.
— І саме цим «мафія» відрізняється від справжнього життя, правда, шановні?
Двадцять четверте
Ми розпитуємо Болека про таємничу незнайомку.
— Я нічого вам не скажу, бо ви все одно не зрозумієте.
— Ти закохався? — терпляче чіплялася до нього Юлька.
— Ще ні, але все до того йде. Приміром, останнього разу ми розмовляли про мистецтво. І раптом вона говорить, що хоче зняти фільм про людей, котрі посідають друге місце. Спортсменів, учасників різних конкурсів і кастингів. І знаєте що? Коли я навчався в ліцеї, то мав таку саму ідею. Зафільмувати розчаровані обличчя отих других.
— Цікаво.
— Ну. Здається, я зустрів споріднену душу.
— А як виглядає тіло цієї душі? — поцікавився Мацек. Як і завжди, конкретний.
— Не знаю, бо я її не бачив.
— А який у неї голос? — запитала я.
— Не знаю.
— То як же ви спілкуєтеся? — здивувався Мацек.
— Через Інтернет.
— Що? Це ніякі не стосунки, докторе, а тільки якісь віртуальні бавлянки. Вже ліпше побавитися з Ларою Крофт.
— Вона не в моєму смаку.
— А мені колись подобалася. Природа вирізьбила її як слід.
— Хіба дизайнери, — кинула Юлька.
— Тепер уже не важливо, хто саме, бо я маю свою мадам. І хоч би три таких Лари стояли на паркінгу, моя так чи йнак виграє конкурс. Це і є кохання, правда?
Двадцять п’яте
Малина пішла, й надалі пригнічена відсутністю відомостей від чаювальника. А ми з Мацеком чистимо картоплю на ранню вечерю. Тобто намагаємося. Бо я, як відомо, це три лівих руки, а Мацек ледве влучає ножем у картоплину.
— А чого це ти такий смурний? І руки трясуться, як у Томчакової. Знову ковтаєш цленбутерол?
— Та ви що, докторе! Ніяких болгарських свинств! Ніколи більше!
— Точно?
— Точно, — підтвердила Юлька. — Пам’ятаю, коли він його ковтав, то з нього струменіла вода, як перед пологами.
— То що ж тоді відбувається, Мацеку? Адже я бачу, що ти весь сіпаєшся.
— Ну бо тому, — похнюпився Мацек, — що мене кинула моя мадам. Учора ввечері. І я страждаю.
— Як це кинула? Знову?
— Цього разу по-справжньому.
— Ну так. Я ще не бачив тривалішої від вас пари. Палке поєднання суцільних протилежностей.
— Докторе, прошу! — Мацек здійняв руку, наче поліцейський, який затримує вуличний рух.
— Добре вже, добре, — спробував заспокоїти його Болек. — А розповіси нам, що трапилося?
— Та я і сам не знаю. Повертаюся з тренування. Трохи запізнився, бо тестував новий посібник із боді-білдінгу. Заходжу до кухні. Вона сидить за столом. Губи затиснуті в нитку. Нерухома, тільки пальці бігають, як по клавесині. Питаю, що сталося. Вона каже, що я знову запізнився. Що це вже вп’яте цього місяця. Я мовчу. Нехай собі потриндить, виплюне жовч, бо інакше її розірве.
— Ну то й що?
— А потім вона каже, що ми з нею з різних поличок. Що там із поличок. З галактик, а може, навіть і всесвітів. Словом, повністю не збігаємося. Ви це розумієте? Питаю, чи вона когось собі знайшла, а вона на це: «Знаєш що, Мацеку? Я тут вирішую серйозні справи, а ти зразу зводиш усе до сексу». Мене аж заціпило. До якого ще сексу? Тож стовбичу і слухаю. А вона каже, що вже рік намагається навчити мене пунктуальності. І нічого. «На тренування ти можеш прийти вчасно. А на побачення зі мною на півгодини запізнюєшся. Ну а похід до кнайпи? Це ж просто жах. Бо ти або забуваєш спалювач жиру, або акурат повинен повернутися додому, щоби вихлистати свою протеїнову бурду».
— Поважна справа, — визнав Болек.
— Ще й яка поважна. Ми трохи поговорили… тобто вона жвинділа, а я стовбичив, як грубо отесана колода. І тільки белькотів: «Ну якщо ти так думаєш. Що ж поробиш».
— Треба було боротися.
— Що мені тепер дасть ця інформація, докторе, якщо вже по всьому? — буркнув він, потираючи око п’ястуком.
— А може, все ж таки ні, — намагалася потішити його я.
— По всьому, бо вона попрощалася з хлопцями. Обняла кожного окремо, особливо Шкатулу, й пішла. Бляха, я ще й контактну лінзу загубив! — Мацек кинув нам нажаханий бірюзовий погляд. — А купив ті лінзи лише три дні тому. Спеціально для неї, бо вона так любить блакитний колір. Але тепер це вже не має значення. — Він захлипав. — Треба було витратити гроші на пляшку масажної олії. Принаймні я хоч щось із того мав би.
— Сильний полиск, — буркнув Болек.
— Я можу з нею поговорити, — запропонувала Юлька.
— Навіть не смій! — крикнув Мацек. — Це нижче від моєї гідності.
— Адже ти знаєш, що в коханні часом треба сховати пиху до кишені.