Коли Рисьо, тоді ще Банан, перейшов до старшої групи дитсадка, його батьки дійшли важливого рішення: вони вирушають у Бескиди на пошуки кохання, спокою та сенсу життя. Будуть різьбити фігурки святих, медитувати, дивитись у зоряне небо і слухати послання від Бога (чи богів, хто його зна). А у хвилини фінансової скрути наймуться рубати дерева чи гратимуть по корчмах.
— А він? — показала мама на Рися, який бавився намистом із горобини.
— Зостанеться в дідуся з бабусею, — заявив її чоловік Толек, милуючись квітами, вишитими на своїх кльошах. — Таким чином я дам їм шанс виправити помилки, яких вони припустилися щодо мене.
— Ти такий добрий, — розчулилася дружина, і на обличчях обох розквітнув блаженний усміх.
Потім вони поїхали в Бескиди, а Рисьо разом із торбою вбогої одежини й улюбленою іграшкою, сплетеною зі шнурка від снопов’язалки, переїхав до своїх майже незнайомих дідуся з бабусею. Три роки опісля у бабусі трапився обширний інсульт. Серце дідуся не витримало розлуки і з розпачу, завчасу зупинилось якогось ранку, відсилаючи душу його власника високо, ген у хмари. Рисьо залишився сам. Наступні роки ним почергово опікувалися: батьки матері, старша сестра батька, ексцентрична сусідка з першого поверху, вчителі в початковій школі, продавчиня з кіоску, психолог із дитячої кімнати міліції, вихователька в дитячому будинку, звідки його з великими труднощами визволила перша дружина двоюрідного брата матері. Опікувалися ним і друзяки з гуртожитку, нарешті дружина. Тільки не батьки. Бо ті, приголомшені силою конопель і космічними враженнями, вже не пам’ятали, що зоставили десь на Землі шестирічного синочка. З кожним роком вони відлітали все далі й далі, проминаючи чергові галактики. Аж урешті добулися до місця призначення — Планети Щастя, Кохання й Миру. Півроку опісля до квартири тридцятирічного Рисека Грейпфрута подзвонив нотаріус і повідомив, що той одержав спадок по Толеку Бананові. Мішок трави cannabis rudealis разом зі спеціальною люлькою, а також сім тисяч гектарів бескидських облогів.
— Цікаво. Мені здається, що я вже десь чула це прізвище.
— По телебаченню. Був такий навчально-моралізаторський серіал «Ставлю на Толека Банана», — з усмішкою сказав Рисек. — Тільки що я на свого не поставив би і п’яти грошів. Тому і поміняв прізвище в період постюнацького бунту. Потім мені попустило, але прізвище залишилося.
— А що ти зробив із облогами?
— Я хотів їх продати, коли раптом вийшла постанова про те, що за обсадження облогів деревами держава сплачує прижиттєву ренту.
— А де ти взяв стільки дерев?
— Теж від держави. Єдине, що я мусив зробити, це найняти людей і засадити ці гектари цілини. Тепер мені капає щомісяця понад десять тисяч злотих ренти. А ти журилася, що я щось там докладаю тобі зі своєї жебрацької зарплати.
До кабінету зазирнула дрібна шатенка в зеленій картатій сукенці.
— Перепрошую, директоре, можна вас на хвилинку?
— Заходь сміливо, дитинко, — запросив її Рисек. — А до речі, Ягідко, вгадай, хто вона така?
Хвилину я намагалася допасувати обличчя шатенки до всіх знайомих мені людей.
— Здаюся.
— Це стажистка Карина після видалення зуба. Ти можеш у це повірити?
Чому б і ні? Якщо Гендальф Сірий може обернутись у Гендальфа Білого…
— І як ти тепер почуваєшся, Каринко?
— Я цілковито очистилася. Бо не досить, що мусила змінити половину гардеробу й косметики, на мене ще й чекає купівля нових фарб.
— Ти покинула малювати турпістичні картини?
— Я мала на увазі звичайні фарби для стін. Зараз мої стіни темно-фіолетові, а я погано переношу цей відтінок.
— То ти маєш багато роботи. Бо і стіни перемалювати, і цілі змінити.
— Багато, пані Ягодо, але це навіть класна забава, отакі пошуки власного місця в житті. Пошуки мети. Часом навіть класніші, ніж сама мета.
Тридцять перше
— Ягідко, чи ти щаслива з тим своїм Бартеком?
Ну нічого собі. Навіть не знаю, чи я взагалі з ним, а що вже тут розводитися про щастя.
— Чому ти питаєш, тату?
Я зиркнула на годинник. За п’ятнадцять хвилин треба бути на станції, а тут заповідається на серйозну розмову.
— І сам не знаю.
Ой, це прозвучало нещиро.
— Ти його не любиш?
— Я завжди сподівався, що ти вийдеш заміж за військового. Ті хлопці і справді мають впорядковане життя.
— А Бартек?
— Ну що ж, мені здається, що він чогось посилено шукає. І я побоююсь, що шукаючи, втрачає те, що й насправді цінне.
— Ти так гадаєш?
— Але ти, Ягідко, не переймайся. Неподалік нас є чудово облаштовані казарми.
ВЕРЕСЕНЬ
Перше
Я не люблю вересень. У цьому місяці мій день народження. Він схиляє до непотрібних роздумів і невтішних підсумків. Ти починаєш порівнювати себе зі знайомими, і… завжди виходить не на твою користь. Потім намагаєшся підсумувати те, чого спромоглася досягнути впродовж останніх двадцяти років. Атестат, диплом, постійна робота (тепер уже ні), гадано стабільні стосунки, квартира на виплат, власний кактус, відеомагнітофон і півтонни мудрих книжок у пивниці. А також перші зморшки. Уф, годі. Тому цей вересень буде іншим від попередніх. Безхмарний, оптимістичний, просто інший.
Наразі він нудний. Юлька мовчить, захоплена шиттям халатів. Мацек теж, поглинутий згадуванням своєї гадюки підколодної. Маріоля, втупившись у телевізор, вивчає реклами нової овочерізки. Ядзя дрімає в диспетчерській. А Болека немає. Він проводить свою напіввідпустку в Кракові. Зате є доктор Акула. Він зачинився у своїй ординаторській і наказав кликати його тільки в серйозних випадках.
— І нехай Юліан мені не заважає. І ніхто інший теж, бо я буду змушений удатися до стетоскопа, — закінчив він.
Тож я і не заважаю, а надто тому, що мене щойно відвідав Маріуш. Усівся, подряпав свою бороду й повідомив, що це його останній візит.
— Я повертаюся до лимонів, пані Ягодо.
— Але чому?
— Бо Мартинка сказала, що або я знову буду вести свідоме життя, або вона повернеться до Геника, свого колишнього. Я не маю вибору.
— Маєте, тільки що треба…
— Пані Ягодо, ви поїдете за місяць, за два, як і той, як його там… Морквина. А я зостануся на кораблі. Може, і без лимонів, але й без близької людини.
— Таж Мартина вас шантажує, — рознервувалась я.
— Бо вона до мене не байдужа. І хоче бути зі мною. Я вже все обдумав і волію рутину непевності. Боюся, що траплю на щось іще гірше, приміром на таку собі Юлію. А тут я принаймні знаю, що Мартинка є справжньою жінкою.
— Половина населення земної кулі є справжніми жінками.
— Але вона має кілька інших принад. Наприклад, вона… передбачувана. Ну, і постійна. А людина, пані Ягідко, повинна мати в житті якийсь постійний пункт.
Друге
— А я поставив на самотнє життя й посилене качання, — зізнався мені Мацек під час ранкової прогулянки верхи. — Я бачив у «Айроні» нові вправи для сідниць. Кажу тобі, Ягодо, вони виглядають, як ребра батареї.
— Чому самотнє? Хіба ти не можеш знайти когось іншого?
Він зітхнув.
— Не так легко її забути. Крім того, де я знайду другу таку гадюку? В «качалці»?
— Може, на дискотеці? — запропонувала я.
— Я не люблю ні дискотек, ані нічних клубів. У таких клубах, Ягодо, кожен має іншого за повного недоумка. Мені шкода витрачати півночі на забаву серед п’ятисот пупців світу. Поза тим, я маю прикрий досвід, колись я провів один вечір у «нічнику».
Мацек одержав першу, тяжко зароблену тижневу платню і вирішив розважитися. Не якісь там дитячі бавлянки, а тільки стовідсоткова розрада для дорослих. Разом із друзяками він вибрався до нічного клубу «Едем», десь у Шльонську. Їх привітали порожні столики і три сумних Барбарелли у сріблястих костюмах.