— Мацек, оцей напомпований санітар, каже, що хоче їсти життя повними ложками.
— Ну власне. А я навіть не маю ложки. І, що гірше, не маю сили, щоб собі її вистругати.
Вона підвелась, і доки я встигла що-небудь сказати, вийшла. Я хотіла побігти за нею і якось потішити, але до кабінету вступила Альдона.
— Ми мусимо поговорити, — заявила вона, сідаючи за стіл. — Тобто говорити буду я, а ти послухаєш. Я хотіла тобі сказати, що як психолог ти безнадійна, Ягодо. Безнадійна.
— Ну та й що?
— Я шкодую, що тебе слухала. Так само, як і Мартина шкодує, що відправила до тебе Маріуша. Добре, що вона хоч вчасно отямилась і взяла справи в свої руки. Не те що я, коли повірила тобі, що не варто відключати той Інтернет. — Вона нервово скубала білявий кучерик, забруднений біля корінців темним тональним кремом. — Ти псуєш життя іншим людям, руйнуєш його, так само як і ця твоя… не знати хто.
— Як я здогадалася, мова про Аню, — підказала я, наразі дотримуючись спокою.
— Вона розбила шлюб твого батька і навіть не хоче за нього вийти. Гордячка. Воліє баламутити молодих.
— Яких іще молодих?
— А таких, як мій Войтек! — випалила Альдона. — Вона спокушала його, давала надію. Але врешті все вийшло на яв.
— Це вона листувалася з Войтеком? — здивувалась я. — Як Таємнича Жінка?
— Вона, вона. Замість плести онукам слинявчики, пхається до чужих чоловіків. Настільки молодших. Фе!
— Але Аня не має онуків.
А також жодного крючка.
— А повинна б мати. Бо немає нічого гіршого, ніж жінка, котра не може постарітися з гідністю.
— З гідністю, тобто як? — психонула Аня. — За плетінням? А якщо я цього не вмію, то що? Я маю це вдавати?
— Аню, невже ти і справді розбила шлюб моїх батьків?
— Ти здуріла? Адже я приїхала до цього містечка через п’ять років після зникнення твоєї мами. І тоді познайомилася з твоїм батьком. А також із тобою. Ти, мабуть, пам’ятаєш.
— Пам’ятаю…. Але Альдона згадувала щось про ваші таємні побачення.
— Не моя провина, що тутешні баби мають бурхливу фантазію. Надивилися серіалів і потім вигадують людям барвисті життєписи.
— Але Войтека ти не мусила баламутити…
— Якого ще Войтека? Отого гевала, котрий знущається з румунів? — розсердилась Аня. — Ти, певно, жартуєш, що я могла фліртувати з поліцейським із квадратним мозком!
— Альдона стверджує, що це саме так.
— Це або хтось із них вигадує, або… я серйозно поговорю з твоїм батьком.
П’яте
— Я анітрохи не фліртував! — боронився тато. — Ми тільки розмовляли про життя.
— Тобто про що? — не вступалась Аня.
— Ну… про все. Про його смаки й темні сторони. Про те, що смачного було на сніданок або на вечерю. Він мені скаржився і трохи звірявся. Я його втішав. Але про флірт не було і мови.
— А ти мусив видавати себе за мене?
— Я ні за кого себе не видавав! — обурився він. — Ні за кого!
— То звідки тоді ці ідіотські підозри, що він листується зі мною? Ну звідки?
— Не знаю. Може, тому, що я зізнався Войтекові, що не походжу звідси. Бо ж я переїхав сюди після одруження, сходиться? — звернувся він до мене по підтримку.
— Так, ти мені колись розповідав. Але у світлі всіх тих дивних подій…
— Яких іще дивних, Ягодо! — Тато вхопився за голову. — Я листувався собі з кількома добродіями. Не давав їм жодних обіцянок, не посилав жодних знімків. Хіба це моя провина, що кожен із них сподівався на щось більше? Моя?
— То чому тоді Войтек дійшов думки, що це я? — ламала собі голову Аня. — Мусив бути якийсь привід. Може, ти йому сказав, що маєш каштанове волосся, підстрижене за модою двадцятих років, і малюєш «стрілки»?
— Нічого такого я не писав! — з розпачем у голосі крикнув тато. — Я хотів бути справжньою таємничою жінкою!
— А про що ви останнім часом розмовляли? — запитала я.
— Я вже не пам’ятаю. У мене все переплуталося через ті нерви. Зараз, зараз… — мурмотів він, дряпаючи себе по червоному вусі. — Я казав, що хочу відзняти документальний фільм про людей, які найбільше програли. Під назвою «Другі». Ні, ні, це не з Войтеком. Ага, з Войтеком я розмовляв про насильство й толерантність стосовно інших. Він тоді зізнався, що, будучи поліцейським, полюбляє частувати кийком отих чужоземних гендлярів. Особливо румунів, які торгують біля лісу. І в’єтнамців теж. Але росіян воліє не рухати, бо вони буцімто люблять мститись.
— І я могла фліртувати з кимось таким? — форкнула Аня, не їіриховуючи огиди.
— Тоді я гостро кинув, що мені це дуже не подобається. Бо мірою нашої людськості є ставлення до слабших. Він відписав, що це цікаво і що він мусить про це подумати.
— То тепер усе ясно, — озвалась Аня. — Я сказала ті ж самі слова, коли він трусив одного бідолаху. Тільки що він наказав мені забиратися, хам невмиваний.
— Войтек буває агресивний, — визнав тато. — Здається, в дитинстві він діставав шнуром від праски після кожних батьківських зборів.
— Теж мені гарне виправдання для хамства, — з іронією кинула Аня.
— Принаймні хоч щось прояснилося, — зітхнув тато. — Тепер я розумію, чому він останнім часом твердив, що йому не заважає, коли жінка трохи старша. І тому перепросив за те, що не завжди буває ввічливим на службі.
— А щодо того фільму, — втрутилась я, — то ти часом не листувався з таким собі лікарем Болеком?
— Справді, з Болеком. Дуже розумний чоловік. Тільки що трохи змучений відсутністю перспектив.
— А ти знаєш, що він теж сподівався на дещо більше?
— Але я не подавав йому жодної надії, Ягодо, — захищався тато. Дедалі слабше.
— З ким ти ще розмовляв? — гостро кинула Аня.
— Ну, з різними. З професором, котрий шукає сенсу життя на Сейшелах. Якийсь час із одним страшенно пригніченим лікарем, котрий різьбив із дерева несамовиті фігурки. Ми навіть разом думали, як здобути йому популярність. Але він уже більше року як не обзивається…
— Бо має багато замовлень, — сказала я. — 3 ким іще?
— Із психіатром, котрий не знає, чи повинен одружитись. Я порадив йому ризикнути. Ну і ще… — Він урвав і голосно глитнув слину. — Тільки не падай, Ягідко.
— Кажи вже нарешті!
— З твоїм Бартеком.
— Добре, що я не розуміюся на комп’ютерах, — підсумував мою розповідь Вільшина. — Бо теж дозволив би себе обдурити. Я все життя мріяв про таку таємничу жінку.
— Я теж, — сказав опецькуватий старигань, пан Геник. З абажуром від лампи на лисій маківці, бо ми грали в покер на одягання. — Але потім зустрів свою Емільку. І хоч вона не мала жодних таємниць, миттю припала мені до самого серця. Місяць побачень у вересових полях, і ми побрались. А три роки тому вона померла. Й по всьому, — він шморгнув носом. — Я тільки й мрію, щоб уже полетіти до неї. Хоч трохи й боюся, чи ми там, угорі, зустрінемось.
— Не переймайся аж так, — потішив його кремезний шістдесятирічний чоловік із сусіднього ліжка.
— А коли ми вже зустрінемося, то чи буде вона мене пам’ятати? Бо ж там немає земних почуттів — ні болю, ані надії…
— Грай, Генику, не марудь, — присадив його кощавий велетень Люціян Булка, з шелестким пакетом на чолі. — Покажіть, що ви там маєте.
— Ти програв, Антеку. Одягай тюрбан.
— Хто це вигадав так бавитись у спекотний вересень? — буркнув Вільшина, обмотуючи голову лікарняним рушником.
— Ти волієш грати в покер на роздягання? Застерігаю, що маю подерті кальсони. Мені ще Емілька їх купувала. Шкода викинути.
— Генику, не лякай нашу пані чаклунку, бо вона втече від нас, як той Морквина, — кинув Булка.
— А я вважаю, що пані Ягода повинна їх побачити. Нехай обвикається замолоду, — втрутився сухенький дідусь, який спостерігав за нами з-за плутанини трубок і трубочок.