— Навіщо? Ще надивиться на всі ті бганки, пролежні і струпи… Клятий тюрбан.
— Ну чого ти такий затятий, Антонію? Адже тобі подзвонили з Варшави.
— Хто? Онуки? — поцікавився пан Геник, поправляючи абажур на голові.
— Син, принаймні так він представився, — буркнув Вільшина.
— І що, приїде на твій день народження?
— Ні, бо їде на конференцію. Присвячену важким умовам життя літніх людей у відсталих країнах.
Ми всі замовкли.
— А, я маю це десь, — зрештою буркнув Вільшина. — Адже я даю собі раду. Він так мені і сказав: «Ти мусиш бути сильним, тату. І ти будеш. Ти даси собі раду, ми всі тримаємо за тебе кулаки».
Це не звучало, як підкріплюючі слова надії.
— «Ти ж дорослий». Так він мені сказав, — вів далі Вільшина. — «Ми тебе любимо і весь час про тебе думаємо. Я скоро подзвоню». Можуть узагалі не дзвонити. Бо коли я помру, лікарня їх повідомить, хіба ні?
— Навіть не знаю, як на це реагувати. Що їм сказати, — поскаржилась я Юльці.
— А ти мусиш щось казати? — запитала вона, навіть не підводячи голови. Бо саме зметувала штани для Мацека, спеціально розширені в стегнах.
— Я не вмію співати, як ти, і жартувати, як Рисек. Не можу повернути час навспак і дати їм другий шанс. Я нічого не можу. І ця безпорадність мене вбиває.
— Ти можеш посидіти з ними і просто послухати. Подумай, Ягодо, що їхні діти не роблять навіть цього.
А може, мій тато шукає в мережі когось такого, кому можна звіритися, бо я не маю на нього часу? Може, колись і я шукатиму чужі вуха, бо вуха знайомих будуть зайняті вислуховуванням когось іншого?
Шосте
— Тебе більше жахає те, що чужих, чи те, що ти будеш змушена звірятися? — запитав Мацек, розчісуючи Вінету.
— Тепер мене найбільше жахає думка, що я знову впаду зі Шкатули, — відповіла я.
— То встанеш, обтрусиш спину й сядеш на коня знов.
— Я боюся, що Шкатула наступить мені на голову чи розчавить живіт так, що кишки вилізуть через вуха.
— Ти бачила це в якомусь фільмі?
— Ні, але Шкатула такий незграбний. Він спотикається і взагалі…
— Але він у житті на тебе не наступив би, Ягодо. Він так пишається, коли щось падає в нього зі спини, що рефлекторно відскакує вбік. Я вже більше боявся б, що він обдере тобі коліно до кістки, коли заходить у хвіртку. Або втопить під час бабрання в багнюці.
— Тоді я, мабуть, відмовлюся від тих прогулянок.
— Ягодо, я пожартував. Ти бачиш десь тут багнюку?
— Не знаю, а якщо вона з’явиться після дощу?
— Щось ти сьогодні така перечулена, чому?
— А, бо ніщо не складається. Малина не приїжджає. Вочевидь, відмовилася від терапії, так само як і Маріуш. Знаєш, той із лимонами.
— Може, він хоче поскладати собі кубики на самоті?
— А може, знає, що ці сеанси нічого не дають. Так само як Вільшині і всім іншим. Крім того, Альдона влаштувала мені дикий скандал.
— Я чув.
— А Вільшина пригнічений ще більше, ніж завжди. Аж подумати боюся, що ще може трапитися.
Сьоме
— Пані Ягідко, ви принаймні маєте попереду якесь майбутнє. А на нас уже нічого не чекає. Хіба трупарня.
— Пане Антонію, ви й справді розминулися зі своїм покликанням, — ствердив Рисек, заглядаючи до палати. — Треба було емігрувати до Швеції і знімати там психологічні драми.
— Вже пізно.
— Але ще не пізно усвідомити той факт, що крім чорного й сірого на цьому світі є цікавіші кольори.
— Напевно, я став дальтоніком.
— А шкода, бо я маю для вас чудову новину. День народження ви відсвяткуєте вдома, — радісно повідомив Рисек. — Завтра ми вас виписуємо.
— Вже завтра… — Вільшина заходився бгати край простирадла. — Це, мабуть, добре, що я виходжу…
— Що це за міна, пане Антонію? Адже ви можете до нас заглядати. Або до Ягідки на станцію. Щоб їй не було надто весело.
— Постараюсь, якщо доживу, — пообіцяв Вільшина. — А тим часом маю прохання, щоб пані Ягода прийшла до нас завтра. Щоб ми простилися перед моєю випискою, бо потім — хтозна — можемо більше не побачитися.
Восьме
Коли я прийшла, Вільшина сидів біля дверей, чекаючи на виписку. Вигаслий і якийсь дрібніший у своєму зношеному цивільному одязі.
— Ще півгодинки, і ви можете йти, — пообіцяв черговий лікар і побіг до інших хворих.
— Добре. Мені не пече, — буркнув Вільшина, поправляючи комірець старої сорочки. — Я міг би так грати й півдня.
Тож граємо. Спочатку в «тисячу». Потім у покер, разом із Рисеком, який до нас заглянув. І лишився. Тепер беремося до «мафії».
— Бо я страшенно нудився, — зізнався Рисек, готуючи аркушики до гри. — Що можна робити в цьому порожньому кабінеті? Каву випито, пиріг з’їдено. До обіду далеко. А тут мало того, що гарні хлопці, так іще й вишукана жінка в блакитному…
— Може, вже почнемо гру? — перебила я, дуже знічена. — Хто буде Богом?
— Певно, я, бо я тут найстарший, — відказав Люціян Булка. — Але я волів би грати, як інші.
— Тоді я буду вести гру, — запропонувала я, роздаючи аркушики. — І нагадую мафії, що вона може стріляти тільки на другому колі. Тож починаймо. Містечко спить. Усі затуляють обличчя долонями. Пане Люціяне, чому ви підглядаєте? Стуліть пальці. Так не можна.
— Цілковито, як у житті. Нічого від того Бога не сховається, — пробуркотів Люціян.
— Містечко спить, — тягнула я. — Прокидається мафія.
Вільшина відкрив обличчя, скорчивши диявольську гримасу. Потім моргнув до свого поплічника, дрібненького пана Казя в трубках:
— Якщо Бог уже знає, ким є грізний мафіозо, мафія може засинати.
— Знає і, як завжди, нічого не робить, — озвався Булка, не розплющуючи очей. Йому відповіло хихотіння решти гравців.
— Бо я покладаюся на мешканців, а також на бравого Холмса. Прошу тиші, бо саме прокидається він, спритний, проникливий майстер дедукції Шерлок Холмс.
Пан Геник відкрив обличчя. І, втішений своєю роллю, обдарував мене усмішкою від вуха до вуха.
— Все гаразд. Холмс засинає. Містечко пробуджується і бореться з мафією.
Всі відслонили обличчя і стали підозріло придивлятись один до одного. Булка зразу пішов в атаку.
— На мою думку, мафіозо є Антек. Досить на нього глянути. Справжній хрещений батько.
— Може, ти сам у мафії і намагаєшся відвернути від себе увагу?
— Ні, я, як і завжди, є сірим мешканцем, — спокійно сказав Булка.
— Дивно, — втрутився пан Геник. — Бо я теж є сірим мешканцем.
— І я теж, — запевнив пан Казьо.
— Схоже на те, що Холмс — це я, — озвався Рисек. — Але я вас шокую: я теж є сірим мешканцем.
— Ну то все сходиться, — підсумував шістдесятирічний Сташек. — У нашому містечку просто немає мафії.
— Якби ми не грали в спрощену версію, я подумав би, що ти є бургомістром. Тільки бургомістр може так брехати.
— Але, як усі ми знаємо, я також є тільки сірим мешканцем. Зате я починаю думати, що Люціян мав рацію, підозрюючи тебе.
— Я знаю, що ви хочете мене вбити, — відказав Вільшина. — І я напевно загину, доки настане ніч, але послухайте голос інтуїції. Знаєте, кого я підозрюю? Казика. По-перше, він сидить тихо, бо хоче дожити до другого раунду. Це типово для мафії. По-друге, довкола нього сіть трубок. А кожен мафіозо має сіть.
— Звичайно, ти виглядаєш, як павук.
— А може, як жертва павука, котрий чигає поряд, не буду вказувати пальцем… — відгиркнувся пан Казьо. Він був так перейнятий своїм захистом, що ще мить — і виказав би й себе, і свого шефа. Треба рятувати ситуацію. Я запропонувала проголосувати.
— Так швидко, Боже? — здивувався Булка. — Зазвичай ти не такий моторний.
— Прошу не торгуватися з Богом, а тільки голосувати. Хто винен? Почнемо від пана Антонія.
— На мою думку, Казик.
— А на мою думку, ти, Антонію.
— Після коротких роздумів я ставлю на Геника, — віддав свій голос Булка. — Щось він замало пашталакає про свою дружину. І якийсь увесь такий піднесений.