— А ти, Рисеку?
— Я? — прокинувся раптом Рисек. — То, може, теж на пана Геника.
— Щось пан директор нині дуже замислений, — зауважив пан Геник. — Чи закоханий?
— Не «чикай», Генику, а тільки голосуй.
— То я, мабуть, теж за Антонія, бо маю дивне передчуття, що це саме він.
— А я за Казика, — сказав Сташек. — Я голосував би за пана Рисека, але не випадає підозрювати директора в першому ж раунді.
— Троє гравців мають по дві кульки, — повідомила я. — Будучи демократом, я не можу винести вирок. Ви мусите голосувати ще раз.
— Але ніхто не змінить рішення, — озвався Вільшина.
— Справді ніхто?
— Справді.
— Ну тоді Бог має гризоту.
— За таких ситуацій найліпше кидати кубик. Нехай він нас розсудить, — запропонував Вільшина.
— Можу ще порадити перейти до другого раунду, але тоді виграє мафія.
— Краще кинути кубик, пані Ягодо.
— А якщо випаде на вас?
— Я сприйму це з гідністю самурая, так само як і звістку про виписку з лікарні.
Рисек подав мені кубик.
— Домовимося: пан Геник — це одиничка, пан Антоній — двійка, а пан Казьо — трійка.
— А можна мені четвірку? — попросив пан Казимир. — Бо в школі мені їх не ставили.
Я кинула кубик. Випала… трійка.
— Це називається виграти в долі, — полегшено зітхнув пан Казимир.
— Кидаємо до упору. Хіба що голосуємо ще раз.
— Прошу кидати.
Я кинула. Випало п’ять, потім знову трійка і врешті одиничка. Пан Геник.
— Ну, що я можу вам сказати, — озвався він із страшенно серйозним виглядом. — Мої дорогенькі, ви поцілили в Холмса.
— Справді? — рознервувався Булка. — Ти міг би сказати нам раніше. Тепер ми вже не маємо шансів.
— Маєте. І цього вам бажає Холмс. Змагайтеся, сірі мешканці. Боріться до кінця.
— Всі готові? — запитала я. — В такому разі містечко засинає.
— Чи вистачить, якщо Холмс тільки примружить стомлені очі?
— Вистачить, — відповіла я. — Містечко спить, але чує голос Бога, котрий звертається до поштивих мешканців: «На жаль, пішов один із вас. А спритна мафія й надалі грасує й тішиться».
— Холера, Геник не брехав, — буркнув Булка. — Нас зосталося троє сірих мешканців. Гей, ви, двоє, чуєте мене?
— Бог учергове робить зауваження панові Люціяну. Містечко прокидається.
Всі відслонили обличчя. Ну майже всі.
— Ти, Холмсе, не мусиш так перейматися. — Булка простягнув руку, торкнувся сусіди і раптом зблід.
Я зірвалася на рівні. Рисек теж. Підбіг до Геника і мовчки погнав до чергового лікаря. За мить обидва повернулися, за ними прибіг третій лікар. Через хвилину пан Геник уже був у реанімації. А ще через півгодини було вже по всьому.
— Треба повідомити родину, — сказав Рисек.
— Що значить повідомити? — скрикнула я.
— Ягідко, так часом буває. Кожна людина мусить колись померти.
— Але не він! — Я заходилася нервово клацати кульковою ручкою. — Не в такий гарний день. І щоб так несподівано? Без попередження? Адже він сидів там із нами. Жартував, нормально пообідав. І вже по всьому? Я не згодна, чуєш?
Рисек нічого не відповів. Тільки відібрав у мене ручку і сів поряд.
— Я знала, що він тужив за дружиною, — вела я далі. — Що хотів із нею зустрітись. Але він міг нас застерегти, якось підготувати.
— Він сам цього не знав, Ягідко. І це добре. Принаймні він відійшов без страху. Він навіть не відчув переходу по той бік.
— Але щоб так несподівано, Рисеку. Ще хвилину тому він сміявся разом із нами. Був такий живий, сьорбав чай. А тепер його вже немає? Я навіть не встигла його сфотографувати!
Рисек погладив мене по плечі.
— Я теж ненавиджу розлуки.
— Це все якось не по-людськи і жахливо несправедливо! Я абсолютно не згодна, щоб Геник помер, чуєш? Я не хочу того чути!
— Я дам тобі щось заспокійливе. — Він почав шпортатись у шухляді. — Я купив його перед Крисиним від’їздом. Зосталося півфлакона.
— Давай, — простягла я тремтячу долоню.
— Стільки я тобі не дам, бо не хочу, щоб ти пішла слідами Геника. Ковтни при мені дві таблетки. Я відвезу тебе додому й залишу флакончик твоєму татові. То що, їдьмо?
Поки ми доїхали, ліки почали діяти. І дуже добре. Бо я вже не хотіла нічого відчувати.
Дев’яте
Я спам’яталася далеко по опівдні. Пригадала собі пана Геника і зразу вкинула до горла дві таблетки. А слідом і третю, аби заснути. Доки відпливла, встигла пригадати, що сьогодні мені виповнюється тридцять три роки.
Десяте, одинадцяте, а може, ще пізніше
Я розплющила запухлі повіки. Протягом години намагалася пригадати, що трапилося, де я є і що це так дражливо шумить.
— Телевізор. Я ввімкнув його, щоб ти не боялася, — пояснив тато. — Ти так страшно плакала крізь сон, що я не годен був цього чути.
— Ти хотів мене заглушити?
— Ні, я подумав, що, може, це тебе заспокоїть, як мене після відходу твоєї мами. Я п’ять років засинав під телевізор. Боявся тиші.
— А який сьогодні день? — захриплим голосом запитала я.
— П’ятниця, — відповіла Аня.
— А коли похорон пана Геника?
— Був у середу. Я тобі казала.
— Нічого не пам’ятаю, — простогнала я.
— Бо ти була оглушена ліками. Я забув сховати флакончик, ну і ти сама собі призначала дозу, — перепрошувальним тоном пояснив тато.
— У мене хтось був? Чи дзвонив? — запитала я, напівпритомно розглядаючись по кімнаті.
— Був, був. Твій директор, страшенно стурбований тим, що зоставив тобі ті ліки.
— Добре, що зоставив, інакше не знаю, як я пережила б останні дні.
— Важко, але з певністю більш свідомо, — прирекла Аня. — Ми вчора збиралися викликати «швидку».
— На щастя, вона приїхала сама, в особі лікаря, санітара й симпатичої медсестри.
— Якого лікаря?
— Ну того, що дозволив Августові втягнути себе в балачки про мистецтво. — Аня кинула татові красномовний погляд.
— Болека? — Я потягнулася по склянку з водою. Ті таблетки жахливо висушують піднебіння. — Таж він мав бути у відпустці.
— Він спеціально приїхав. На похорон і подивитися, що там із тобою. Але довго ви не проговорили, бо ти була трохи не при собі.
— Трохи… — Я всміхнулась, як космонавт, який саме повернувся з мандрівки на Плутон.
— А був іще хтось?
— Ні, але знаєш що? Дзвонив Бартек. Позавчора. Щоб привітати тебе з днем народження. Ти рада, Ягідко?
Бартек. Це звучить, як ім’я віддаленої планети, випадково відкритої на краю Всесвіту. І будить так само небагато емоцій. Так само небагато.
Чотирнадцяте
Я зірвалася п’ятнадцять хвилин тому. З язиком, висохлим, як тертка, і туманним спогадом про події останніх днів. Який же це день?
— Субота, — поінформував мене тато.
— А похорон пана Геника?
— Був у середу. Ми розмовляли про це вчора.
— Нічого не пам’ятаю. — Я вхопила в долоні пульсуючу довбешку, яка ще тиждень тому була моєю головою. — Суцільна діра.
— Я повинен був краще сховати ті ліки, — зойкнув тато.
— Дуже добре, що не сховав. Не знаю, як я без них прожила б останні дні. О Боже! Я маю несамовито сильне дежа-вю! — оце доказ, про який говорила Пачуля. Доказ того, що я колись уже жила і… на жаль, теж мусила пити заспокійливі таблетки. — У мене таке враження, що я зараз почую про «швидку», яка приїхала сама, без виклику.
— Ніякого дежа-вю, просто ми вже про це розмовляли, — спростував тато. — Вчора.
— Нічого не пам’ятаю. Нічого.
— Ти трохи розклеїлась, Ягідко, але мала на це право. Я все життя беріг тебе від повідомлень про смерть знайомих. Може, я не повинен був цього робити. — Він замислився. — Але я завжди пригадував, у якому розпачі ти була після смерті своїх рибок або білих мишок, і не зважувався говорити про те, що помер наш сусіда з Бакалейної.