— То пан Зенек помер?
— Уже три роки тому, Ягідко.
— А я нічого не знала. І хто ще? Ні, краще не кажи мені, бо я зламаюся. Розклеюсь, як старий понтон. — Я сховала обличчя в долонях.
— Часом і треба розклеїтись, Ягідко, — тихо сказав тато. — Людина не є роботом, запрограмованим на нескінченне задоволення. А сльози існують не лише для того, щоб виполіскувати порошинки з ока, але і з душі також. — Він на хвилю змовк, дозволяючи мені виплакатись. — Окрім того, той ваш директор Рисек сказав, що коли людина притлумлює негативні емоції, то перестає відчувати і позитивні…
Ага. То, може, тому я так небагато відчувала до Бартека.
— …тож ліпше вже їх вихлюпнути, ніж перетворитися на усміхнену бронзову статую, — закінчив тато. — Шкода тільки, що я не знав цього раніше. Може, якби я як слід виплакався, коли пішла Гражинка, моє життя виглядало б тепер цілком інакше. Воно було би впорядкованішим. — Він знову замислився. — Але ти, Ягідко, мною не переймайся. Все не так зле. Я маю тебе, Аню і купу задумів.
Щось ті задуми мене не тішать. Але що вдієш, кожна людина має право на самореалізацію.
— Відпочивай собі, — вів далі тато, — гарно виспись…
— Я вже виспалася за останні… Скільки це тривало?
— П’ять днів, — відповів він.
— Сам бачиш. За останні п’ять днів я не робила нічого іншого, крім спання. Тепер я повинна…
Ну власне, що я повинна? І де тепер моє місце?
— Ти нічого не повинна.
— Але пацієнти! Булка! Вільшина! — простогнала я.
— Рисек повідомив усім, що ти тиждень або два відпочинеш.
— А потім?
— Побачимо за два тижні. Немає сенсу непокоїтися тепер, Ягідко. У такому стані духу ти нічого не вигадаєш. А навіть якщо й вигадаєш, життя так чи йнак тебе заскочить.
Ну, прошу дуже, і це говорить мій тато, людина великих планів і довгорічних проектів.
П’ятнадцяте
— Гелоу, Ягодо!
— Магдо? Ти знаєш, котра година?
— Сьома двадцять сім. Я вже не могла дочекатися, щоби тобі сказати. Вгадай, що сталося?
— Ти стала пити молоко просто з-під корови? — кинула я. — Таке паруюче, з пінкою на два пальці?
— Краще! — проігнорувала вона провокацію. — Ти повертаєшся на роботу!
— Чому Бартек нічого мені не сказав? — подумала я вголос. — Завжди він дзвонив у таких справах.
— Бо він теж іще не знає. Він уже місяць школить орків для нових відділень ФІРМИ в західній Польщі. І повернеться тільки за тиждень, коли ти вже будеш у нас.
— Що значить «будеш»?
— Бо ти можеш починати від завтра, Ягодо. І що ти на це?
— Не вірю.
— Я сподівалася на таку відповідь. Ти і справді повертаєшся. Так вирішив новий шеф.
— Отак просто? Без консультації із зацікавленою особою?
— Ти так не жартуй, а дякуй Богові за якість мовних курсів для іноземців.
— Ти можеш розвинути тему?
— Всідайся зручно і слухай. Він понеділка ми маємо нового супершефа. Боббі Смайл Джуніор, американець, п’ять років у Польщі. Скрізь вихваляється своїм мовним хистом і забороняє говорити англійською: «Я все розуміти. Не мусить перекладати». Боббі, як і кожен свіжоспечений шеф, узявся вичищати закурені кутки. Зазирнув до столу. А також до шухляд і комп’ютерів осіб, рокованих на звільнення. Ну і…
— Переглянув моє барахло, — здогадалась я.
— У яблучко. Забагато мейлів не знайшов, бо ж від кого іх тобі отримувати? Бартек чесний службіст. У робочий час накидає мантію директора з персоналу і не дозволяє собі шкрябати романтичні послання. Я сиджу поряд, а інших друзів у тебе немає.
Приємно слухати щирі зізнання о пів на восьму ранку.
— І що з тим супербосом?
— Він знайшов пародійні пісеньки на честь ФІРМИ і групових зусиль.
— Шеф був надзвичайно захоплений ентузіазмом, який просто-таки бив із кожного рядка. Навіть зворушився тим піском у стомлених очах. Сказав, що ще ніколи не читав такої заангажованої літератури.
— О Боже!
— Я теж так зреагувала.
— Він знайшов іще щось?
— Кілька речей у тому ж стилі. І всі вони йому сподобалися. Коротше кажучи, Ягодо, тебе висувають на посаду завідувачки відділу внутрішньої пропаганди. Ти рада?
— Я можу повернутися будь-якої миті. Спакувати літні лахи, клацнути кілька знімків і…
— …втекти, — закінчила за мене Аня. — Бо те, що ти робиш, це чергова втеча.
— Що значить чергова?
— А так, Ягодо. Бартек — це втеча від близькості. Магда — це втеча від справжньої дружби. А тепер оця ФІРМА.
— Можливо, — відказала я голосом людини, котра вдає, що не дуже, а насправді дуже вражена. — А ти не думала, що я просто хочу повернутися до того, що найкраще вмію? До того, що знайоме й безпечне? Бо, як каже Маріуш, людина повинна мати постійний пункт у житті. Власне місце.
— Дурня. Така сама, як із тією знаменитою половинкою яблука. Одне велике ошуканство.
— Чому?
— Бо я не вірю, що ми маємо тільки одне місце в житті, Ягодо.
— А скільки?
— Сімсот двадцять три, — нервово бовкнула вона. — Боже, Ягодо, ти часом задаєш питання рівня Августа. Міркування над кількістю не мають сенсу. Важливо те, що більше, ніж одне.
— А звідки ти знаєш?
— Сама подумай. Де ти навчалася? На психології, правда? І саме там було твоє місце. В університеті, в гуртожитку, на хаті, яку ти знімала. Але тепер воно вже не там. Як бачиш, місце залежить від часу, обставин і ще кількох інших речей.
— Я згодна, Аню. Може, наше місце в житті змінюється з часом, але все одно в даний період воно тільки одне. Так як є тільки один чоловік.
— Ти певна цього? — всміхнулася вона. — А звідки ти можеш знати, що була б менш щаслива, вивчаючи, наприклад, соціологію чи одночасно дві інші спеціальності?
— Не знаю. Але з кількох різних можливостей я вибрала психологію. І не шкодую. А тепер я вибираю Краків.
— І будеш шкодувати. Бо це ідіотське рішення, Ягодо.
— Можливо. Але я мушу його дійти, щоб у цьому пересвідчитися.
Шістнадцяте
Я вже простилася з Анею й татом. Аня вручила мені пакунок з пирогом, а потім міцно обняла, жодним словом не повертаючись до вчорашньої розмови. У цьому, власне, вся вона. Скаже, що думає, і край. Жодного цькування, натиску та нотацій. А тато? Він сумно всміхнувся і, як завжди, зронив щось про час, який летить, мов радянська ракета.
— Я навіть не встиг замислитись, як ми проведемо це літо, — сказав він, простягаючи мені руку.
— Бо ти був зайнятий причаровуванням незнайомих чоловіків, — нагадала йому Аня.
— Я більше не буду. Повертаюся до гобеленів, — зізнався він. — Принаймні не ризикую розбити комусь серце.
Ми обнялися з Анею ще раз, і я побігла до лікарні. Застала там тільки Мацека, втупленого в паспортну фотографію своєї гадюки. Юльки й Болека, на щастя, не було.
— На нещастя, — буркнув Мацек, ховаючи фотку до кишені. — Якби вони були, то не дали б тобі поїхати. Ну що ж, Ягодо. Хлопці будуть сумувати. Але нічого не вдієш.