Справжній мачо не бавиться в пошуки сльозливих квітчастих зворотів. Суха конкретика, міцне рукостискання, поплескування по плечі. І це все. Ну, майже все, бо на мене ще чекає прощання із самим Рисеком.
Я несміливо застукала до дверей його кабінету. Він сидів у своєму витертому фотелі, енергійно збиваючи гоголь-моголь на підвечірок. Зиркнув на мою торбу і зразу здогадався. Відставив півлітрове горня із жовтками. А потім кинув на мене один зі своїх благальних поглядів.
— Я не можу, Рисеку. Надто сильно все переживаю. І досі не можу оговтатися від смерті пана Геника.
— Я після смерті першого пацієнта оговтувався майже півроку, — потішив він мене і знову окинув благальним поглядом.
— Але я взагалі ні з чим не даю раду. Зрештою, ти і сам бачив: поразка за поразкою.
— Ягодо, я міг би слідом за «Алхіміком» повторити, що Творення Власної Легенди завжди завершується одкровенням, тобто Спробою Здобуття. Але я і сам не вірю в ці бздури. Ти просто потрібна нам і годі.
— Я навіть не є психотерапевтом, Рисю. Не пам’ятаю і половини того, що робила на курсах.
— Але нам не потрібна енциклопедія. А тільки людина.
— То візьміть першого-ліпшого. Якусь симпатичну ворожку, котра теж уміє слухати. Ще й підтримає, розповідаючи про чарівне поєднання вінового туза з червовою десяткою.
— Ми не хочемо першого-ліпшого. Ми хочемо психолога. А знаєш чому? Бо всупереч стереотипам він не бачить патології в кожному відхиленні від норми.
— Способу світосприйняття трохи замало, щоб тут зостатись.
— Я навів би ще один привід. — Він на хвильку опустив погляд. — І ти це знаєш, Ягодо… але… в моєму становищі… тільки не кажи про надокучливість і взагалі…
— Я не можу, — повторила я тремтячим голосом.
— То що, мости спалено?
Я кивнула, дивлячись на носки своїх сандалій.
— Ну що ж… шкода, що останній еліксир кохання спожили Трістан та Ізольда. Він дуже мені сьогодні придався б, — він зітхнув. — Але нічого на мус. Зрештою… я повинен був цього сподіватись, Ягідко. Адже в Сіофоку ти також була твердою.
Часом досить одного-єдиного слова, щоб відчинити шухляду, до якої ми не мали доступу впродовж років. Ми навіть не знали, де шукати ключ. Але коли Рисек вимовив слово «Сіофок», я пригадала все. Канікули після першого класу гімназії. Сіофок. Десятимісні палати в убогому інтернаті. Щодня те ж саме пригоріле лечо на обід. Вічно кислі виховательки, котрі ганяли нас до кіоску по цигарки. Холодний сірий Балатон. Захаращений пляж. Гострий запах дешевої олійки для засмаги. Дівчата з моєї групи, які парадували в однакових штанцях і зачісках, зафіксованих водою з цукром. Перший макіяж: гострі чорні «стрілки», які подразнюють внутрішній край повіки, і яскраво-рожева помада. Ну і найважливіше: Рисек Банан. Симпатичний студент-медик у порозтягуваному светрі, котрий зголосився до табору помічником лікаря. В нього були закохані чи не всі дівчатка. Вигадували собі різноманітні болячки, тільки б обмінятися з ним кількома фразами. Коли він награвав на своїй розстроєній гітарі тужливі пісні на кшталт «Зірочки», кожна думала, що він співає про неї. Кожна, крім мене. Бо я одразу сказала собі, що не маю жодних, навіть якнайменших шансів. І вдавала, що він мене аніскілечки не цікавить. Я робила це так вправно, що переконала навіть саму себе.
І лише коли табір закінчився і я побачила на станції, як Рисек тре червоні очі, до мене дійшло, як сильно я закохана. І вже знала, як сильно буду за ним тужити. Але навіть тоді не зронила ані сльозинки.
Сімнадцяте
Я знову вдома. Для початку впевнимося, чи все на своїх місцях.
Так. Майже все, бо щілина на стелі виросла на кілька чергових сантиметрів. На щастя, все інше без змін, а кактус живий, нехай і смертельно ображений через брак води й контактів із власницею. Треба братися до порядкування, провітрювання, чищення полиць, укритих сірою краківською курявою. Що більше руху, то менше дурних думок. Хоча думки про Рисека з’явилися самі, нав’язливі, наче вуличний реалізатор касет із «попсою». Стільки думок і стільки питань, на які я ніколи не одержу відповіді. Як це можливо, щоб Рисек вирізнив мене серед сорока ідентичних дівчисьок, покритих макіяжем у стилі Боя Джорджа? І чому він не сказав мені про це раніше? Тільки що він мав сказати? Що пам’ятає з табору молодого, форкаючого з переляку їжака зі склеєними дешевою тушшю віями?
Цікаво. Я маю стільки знімків різних місцевостей, предметів і чужих мені людей, а не маю жодної фотки Рисека. Власне! Знімки! Може, за ними мені і вдасться забути про останні тижні. Тільки від котрої коробки почати? Може, від тієї, в якій уже давно придалося б навести ґрунтовний порядок? Перша згори, з червоним написом «Бартек Зигзаг».
Усередині я знайшла три великих стоси давніх і свіжіших фоток. У стосі ліворуч ми з Бартеком на тлі Краєвидів, Які Неодмінно Треба Побачити. Ми, лещата і сніг, схожий на кокаїн, у мальовничому Ісхолі. Ми в портовій кнайпі в Колонія Сан Джорді на Майорці. Слухаємо Моцарта на одній із віденських вуличок, п’ємо шампанське на Маврикії, цмулимо мараскіно в Шібеніку, відпружуємося в клубі «Під Ящірками» й шукаємо дерев на вулиці Святої Анни в Кракові. Знімки, як із путівників, тільки що не такі чіткі. У стосі праворуч фотографії з вечірок, новорічних забав і танцюльок у ФІРМІ, в товаристві людей, котрих я ніколи раніше чи пізніше не зустрічала. Середній стос містив фотки Бартекових подарунків. Знімки ведмедиків і м’яких іграшок, книжок, альбомів, браслетів, перснів і кулонів, а також розмаїтих букетів, які я одержувала на іменини, дні народження, 8 Березня чи День святого Валентина.
Усього чотириста тридцять вісім відбитків. На стількох кольорових картинках залишилось увічненим усе наше спільне життя. Я взяла до рук першу з краю фотку. Величезний букет блідо-жовтих троянд, оповитий широкою стрічкою й огорнутий целофаном. Він коштував стільки ж, що й три Болекових халати. А тепер? Лякає восковою блідістю бруньок і штучною зеленню галузок аспарагуса. Застиглий, жалюгідний і просто мертвий, як порожній фантик від давно з’їденої шоколадки. До смітника це все. Я роздерла знімок навпіл. А потім наступний і наступний. Подерла всі, крім одного маленького неякісного кадру. Змучений Бартек із червоним від алергійного нежитю носом скніє над звітом для ФІРМИ о п’ятій ранку. Якусь згадку я повинна мати, щоб знати, за чим шкодувати. Або не шкодувати.
Вісімнадцяте
— Тепер тут буде твоя кімната. — Магда показала мені приміщення навпроти Бартекового кабінету.
— Я воліла б сидіти з вами.
— Та ти що, Ягодо. У нас нудно й тісно, як у старому кінотеатрі.
— Але звично. А тут усе чуже.
— Ну так, звично. Пачулю перевели на другий поверх.
— Чому?
— Бо Боббі Смайл вирішив зарахувати Пачулю з її ароматичними паличками до курців. А нова касирка, яка прийшла замість неї, просто жахлива. Поставила в себе на столі гидку ярмаркову свинку-скарбничку і наказує нам кидати туди гроші за кожну провину.
— Вам?
— Ну, головним чином, мені. Ввімкнула радіо — кинь два злоті. Кортить побалакати про роман принца Чарльза чи про знижки в пасажі — п’ять злотих. Намагаюся змити лак із нігтів — знову п’ять. Не помила горнятко з-під кави — теж штраф.
— А якщо ти не маєш дрібних?
— Тоді тобі, дівчино, вмикають лічильник. Потім усе підсумовують. Жах, — зітхнула вона. — Ще трохи, Ягодо, і я буду змушена взяти кредит на всі ці відсотки. Так що тобі немає за чим шкодувати. Зрештою, я буду тебе провідувати.
— Провідуй.
— Протестуємо цей новий експрес для кави і принагідно побалакаємо про останні розпродажі в «Плаза». О, здається, в тебе гість. Ти чула стукіт?
Хтось застукав знову і, не чекаючи на моє «прошу», натиснув клямку. Агата.
— Привіт, привіт. І як тобі на новому місці? Мушу визнати, що ти пасуєш до цього кабінету, справді.
Це комплімент чи недоброзичливість?