Добігла саме тоді, коли молодята наввипередки збирали дрібні монети, розсипані весільними гостями.
— Давай, старий, — підганяв Юзека Мацек, утиснутий у новий костюм. — Бо якщо Ванда збере більше, вона буде управляти вашою касою.
— Теж мені горе, що замість самогону гроші підуть на кашки та присипки для дитини, — пирхнула дрібненька білявка з сірими очима, підстрижена під пажа. Вірогідно, славетна гадюка підколодна.
— Не здавайся, Вандо! — під’юджувала молоду Юлька. — Ще отут, біля моєї туфлі, і ти виграла.
Дружина Юзека шкрябнула нігтями по бетону, збираючи мідяки, наче суперпилосос із телемагазину, а потім тріумфальним жестом піднесла кошичок, повний монет.
— Я виграла, Юзеку! Зрештою, тобі нема чого сіпатись, я і так уже з місяць тримаю касу.
Юзек не наважився відгиркнутися, бо Рисек оголосив, що на нас уже чекають у поблизькому ресторані.
Тож ми пішли. Спотикаючись на бруківці, якою було вимощено Ринок. Юзек із дружиною, яка тонула в рожевому криноліні, за ними Болек під руку із симпатичною дівулею в дротяних окулярах, трохи далі згорблений Рисек із поглядом, утупленим у землю. Батьки Юзека, далека рідня, знайомі з роботи. І нарешті ми: Юлька з високим шатеном, Мацек зі своєю гадюкою і я.
— Класно, що ти повернулася. — Мацек плеснув мене по плечі. — Шкатула дуже тужив.
— Я теж тужила.
— А поза тим, тебе вимагала та білява винищувачка горнят, — тягнув Мацек, схилившись до мого вуха. — Вона приїхала кілька днів тому, разом із тим високим, що йде з Юлькою. Ну і позавчора, — підвищив він голос, — на станції був той тип із рудою борідкою. Ну той, що очищувався лимонним соком.
— Маріуш. — Усе ж таки замало мати постійний пункт у житті.
— І пан Вільшина розпитував про тебе, — додала Юлька, обертаючись до нас. — Він знов у п’ятій палаті. Разом із Люціяном Булкою і тим маленьким паном Казьом.
— Вони постійно про тебе питають. А до речі! — згадав Мацек. — Ти нарешті можеш познайомитися з моєю Івонкою. Тобто Івонною.
— Ну нарешті! — Вона кинула Мацекові красномовний погляд, подаючи мені на привітання щупляву долоню. — Івонна. Прокляття й призначення цього огира в затісному костюмі.
— А з ким це Болек?
— Це якась студентка з Кракова, — сказав Мацек. — Болек лікував її колись від грипу, у відпустці вони почали зустрічатись. І я думаю, що щось із того вийде.
Ми нарешті ввійшли до танцювальної зали, удекорованої повітряними кульками, серпантином і маскувальною сіткою, позиченою в поблизьких казармах. Уздовж стін стояли довгі лави, вкриті скатертинами з церати, яка вдавала гаптоване полотно. Місця молодих було позначено величезним рожевим тортом із парою марципанових мустангів на вершечку. А над столом звисали на жилці два неоковирних пінопластових голуби, поєднані обручками з фольги, а також гірлянди квітів із гофрованого паперу.
— Запрошуємо до столу! — заволав трохи зачервонілий Юзек. Очевидно, що він уже встиг заникати кілька пляшок серед своєї особистої упряжі.
Усі влаштувалися на своїх місцях. Я між Мацеком і Юлькою. Навпроти Болек зі своєю таємничою шатенкою. А Рисек? Він сидів на п’ять метрів далі, сумно вдивляючись у порожню тарілку, оздоблену, як і всі інші, блакитним написом ТОВ «Разом». Дружби почали наливати гостям горілку, а Юзек у той час морочився з відеомагнітофоном. Нарешті йому поталанило підключити всі шнури, тож він заходився стукати виделкою об склянку, просячи хвилину уваги.
— Мої любі! Як ви знаєте, тесть із тещею — це не риби, часом мусять щось сказати, — усміхнувся він крізь пшеничні вуса. — Тож послухаємо все це, щоб спокійно випити собі горілки!
— Ну зажди, вдома поговоримо, — гаркнула Ванда, пурпурова, як розлючений індик.
— Що таке, Вандзю? Вже і пожартувати не можна? — захищався Юзек. — Нехай її мати щось скаже.
— Ти, матолку такий, не дери лаха з тещі на власному весіллі. Почекав би хоч із тиждень. Але де там! Якби ти мав хоч краплю сорому, то не заганяв би матір до бічної нави такими запрошеннями!
— Що там із тим записом? — допитувався Рисек, намагаючись якось залагодити суперечку.
— А власне, — підхопив Юзек. — То я врубаю і, як кажуть диктори, сердечно запрошую на перегляд.
У магнітофоні щось заскрипіло, зашуміло, й нарешті ми побачили картинку. Двоє змучених п’ятдесятирічних людей. Вона в бірюзовому жакеті, пообвішувана золотими ланцюгами, наче крутий репер із Гарлема. Він у заширокому жовтавому піджаку а-ля поліцейські з Майямі. Застигли на тлі своєї майстерні, будинку й новісінького авто.
— Любі мої, — почав тремтячим голосом батько, — настала доленосна мить, як казав Михайло Горбачов. І справді настала. Ми щасливі, що можемо поблагословити Вандзю на нову дорогу. І що нарешті вона починає нове життя. Що буде мати своє місце при чоловікові, своє мешкання, свій перукарський салон і свою лавку в костелі. А ми, батьки, тішимося, що можемо допомогти їй усього цього досягнути.
— Доню, — підхопила мати. — Тут є всього доста. Справжній рай, а розпродажі — кожний сезон. А робота, яка тільки хочеш. І в пральні, і в різні по змінах, і в ласкавого панства стареньку доглядати. Тільки закасай рукави, а грошенята самі пливуть на рахунок. Жити і не вмирати. І ще люди на вулицях усміхнені, як у нас після пізньої обідні. Тільки що, — вона шморгнула носом, — тебе нам, Вандзю, бракує. Ну і тієї яблуньки за будинком, яку батько мав обрізати перед від’їздом. А тепер вона, певно, стоїть занедбана.
— Юзек усе пообрізає, мамусю! Я вже припильную! — вигукнула Ванда, забувши, що розмовляє зі скляним екраном.
— А я тужу по тій польовій стежині над Глинянами, — тягнув тато, нервово смикаючи сивуваті вуса. — І по «Трьох Котах» також. А часом, як завіє місцевий гірський вітер, Вандзюлько, то я за всім тужу.
— Вже лишися того, старий, — присадила його дружина, намагаючись повернути на екран веселу атмосферу.
— Навіть по курах старого Войташка, які нам увесь час видзьобували цибульку з грядок. І по його п’яних криках по горілці.
— Я не п’ю горілку! Тільки вино! — вступився за свою честь Войташек, який займав місце на одній із бічних лавок.
— Але нема чого хлипати. Тут є чудово, любі. Адже мешкаємо в країні, де кожна звичайна людина праці може стати президентом.
— Зрештою, ти й сама, Вандзюлько, побачиш, — додала мама. — Бо колись ти до нас приїдеш, аби, як і ми, заробляти на нову дорогу для своїх дітей.
Вони завершили, браво всміхаючись. По-американськи. Вандзя, зворушена записом, стала шмаркатися в хустинку і, певно, геть розклеїлася б, якби не розпорядник — співак і близький друзяка Юзека в одному флаконі, винайнятий разом із гуртом «Екзотика» за якихось там шістсот тридцять злотих. Разом із рештою музикантів він заспівав: «Гіркая, гіркая, гіркая вода, най ся поцілує пара молода!» Гості вловили натяк і почали скандувати: «Гірко, гірко!» І в цей безпретензійний спосіб заохочувати молодят до гарного поцілунку. Молода витерла блакитні від туші сльози, на мить залилася постдівочим рум’янцем, а потім ухопила Юзека за краватку і притягла до своїх малинових уст. П’ять хвилин опісля відпустила, глибоко видихнула і гаркнула у бік оркестру:
— А тепер «Біле танго»! Дами запрошують кавалерів!
Дами підвелись і стали розглядатися по залі. А кавалери втягнули животи і, поправляючи візерунчасті краватки, чекали. Івонна вже витягла Мацека на паркет. Юлька всміхнулася до свого шатена, дівуля в окулярах до Болека. А я? Подивилася на Рисека, він зиркнув на мене. І саме тоді я відчула те, про що говорила Аня. Цілковиту певність у тому, чого я хочу і в чому мені і справді розходиться. А окрім того, до лиха, адже Краків тільки за півгодини звідси!