Выбрать главу

Я всміхнулася. Куди як легко говорити про корисність болісних рішень, коли вони не стосуються нас самих і спричиняють біль комусь іншому.

— Окрім того, справедливість, — тягнув він далі заспокійливим голосом психотерапевта, — не завжди виглядає так, як нам того хотілося б.

Я знаю, як виглядає справедливість. Коли нас приймали до ФІРМИ, він одержав власний кабінет, службове авто й посаду віце-директора з персоналу, а я столик у боксі на чотирьох і зарплату рядового наймита. Ми обоє закінчили один факультет. Тільки що я з’явилась у ФІРМІ на два роки пізніше.

— Ну а поза тим, я хотів привітати тебе з іменинами, — докинув він. — То всього найліпшого, Ягодо. І, передусім, невгасимого оптимізму.

Третій

Раннє прокидання — це типова реакція безробітних або відправлених на передчасну незаслужену пенсію. Так мені сказав один добре поінформований сьогодні на Плянтах. Коли він підійшов, я саме сиділа на одній із лавок, удаючи, що шукаю сенс життя в «Алхіміку». Молодий шатен зі світлою борідкою, в майці із перекресленим качуром Дональдом і написом «Геть глобалізацію!»

— Що, безробітна?

Як він здогадався?

— Ніхто інший не сидить на Плянтах о восьмій ранку, — пояснив він, доки я встигла запитати.

— Наразі тільки за власний рахунок, — відказала я, намагаючись надати своїй відповіді нотку зухвалості.

— Наразі. Вони хочуть тебе приборкати, щоб ти не дуже виступала, коли дійде до звільнення. Я мав те саме. Спочатку «мейл» від шефа про відпустку за власний рахунок, мовляв, літо, застій, криза. Повертаюсь у вересні, а на столі наказ про звільнення. Поряд записка про те, що я маю дві години, аби спакувати вміст своєї шухляди, і прохання не забувати про життєрадісний вираз обличчя. «В турботі про інших працівників».

Він хляпнувся поряд. Витяг із бокової кишені крендель і став його кришити, зваблюючи сторожкого голуба, який нервово переступав із лапки на лапку, ховаючись за поблизьким каштаном.

— Цілих півроку я ніяк не міг повірити, що такий незамінний здібний менеджер з MBA може опинитися на вулиці. Вставав удосвіта, мчав по газету з оголошеннями. А потім на чергові співбесіди, де намагався втовкмачити знудженим хлопцям із відділу кадрів, що являю собою ідеальний гібрид комп’ютера, блазня та автомата для кави, котрий працює цілодобово, як супермаркет «Теско».

— І вони дозволили себе переконати?

— На жаль, ні, все було, як у тому анекдоті про ринок праці, — він поклав собі на черевик шматочок кренделя. — Побачимо, що переможе. Обережність чи вовчий апетит.

Анекдот про ринок праці

Уявіть собі, що на співбесіду приходять четверо кандидатів. Кожному ставлять запитання: «Скільки буде два плюс два?»

Перший, вагаючись, відповідає: «Ну не знаю, може, сім?»

Другий поправляє окуляри й мовить: «Є кілька можливостей одержати результат, чи мушу я вам іх тут продемонструвати?»

Третій впевнено заявляє: «Певно, що чотири».

А останній відповідає: «Скільки ви собі побажаєте».

Питання: хто одержить посаду?

— І хто, на твою думку? — звернувся до мене світлобородий, вмощуючи на черевику наступний шматочок кренделя. З великою кількістю маку для заохочування.

— Той останній?

Принаймні так було в моїй ФІРМІ.

— Роботу дістане шуряк шефа. Мені знадобилося півроку, щоб це второпати. Шість місяців писання заяв, дзвінків по офісах і конторах. А потім я раптом допетрав, що нема чого напружуватися. Ну і тепер устаю біля полудня, переглядаю освітні програми про хижих доісторичних рептилій чи про таємничих сейсмозаврів. Читаю Агату Крісті. Повний розслабон…

Тоді що він робить на Плянтах о такій порі?

— … і тільки раз на місяць у мене день паніки, коли я підхоплююся перед шостою, щоб зголоситися до біржі праці і зареєструватись у списку. Так, як сьогодні.

— А мені рік тому повідомили, що я свого часу перевчилась, — озвалася сорокарічна жінка, що вигрівала сусідню лавку. — Зателефонувала секретарка і сказала: «Пані Йоанно, ваш німецький і два факультети вганяють шефа в комплекси». А потім прислала мені наказ про звільнення.

— І що?

— Я його видрукувала й підписала. Без слова протесту, бо він обіцяв виплатити тримісячну зарплатню за так зване збереження спокою. Я дістала половину суми. — Вона стала бавитися маленькою металевою запальничкою у формі гранати. — І проциндрила все на цигарки і снодійне.

— Допомогло? — поцікавився бородань, і далі терпляче розпрацьовуючи голуба, який, страшенно хвилюючись, голосно глитав слину.

— Наполовину. Мені щастило заснути близько дванадцятої, але я все одно підхоплювалася перед шостою. І зразу по цигарку. Висмалювала півпачки, до них літр «Нескафе», а потім кидалася до вікна помилуватися щасливцями, котрі біжать до своїх авто. Квапляться на роботу. Скажу вам, що немає нічого гіршого, ніж мешкати у спальному районі. Тобі здається, що, окрім тебе, в цілому масиві нікого немає. Людина з ранку до вечора сама, зачинена в цегляній коробці по дві тисячі чотириста за квадратний метр. І може тільки підглядати з-за фіранки. Спостерігати за справжнім життям. — Вона на мить замовкла. — Ну а тепер я відпружилась, як і ви. Бо куди квапитися…

— Тебе чекає те саме через кілька місяців, — потішив мене антиглобаліст і показав на голуба, котрий блискавично видзьобував мак із кренделя. — А все ж таки перемогла запопадливість. Цілком, як у людей.

Четвертий

Я записалася до психіатра в поліклініці біля мого будинку. Не те, щоб я мала конкретні проблеми, але весь час пам’ятала про ту операцію на голові, яку віщувала мені ворожка. Піду, розповім про себе, віднайду внутрішній спокій, а принагідно візьму направлення на томограму.

— Прошу сідати, — почула я оснулий голос. — Що привело вас о такій ранній порі, пані е-е-е…

— Ягода.

— Апетитне ім’я. Тож у чому проблема?

— Я, здається, втратила роботу, — почала я й обірвала. Бо що я, власне, мушу сказати? Що боюся пухлини мозку? А ще більше безруху й невідомого, яке чигає за дверима моєї «кавалерки»? Я глянула на лікаря. Стомлений чоловік у барвах старості. Сталева оправа окулярів, сріблясті волосся й борода, графітні тіні під очима, блідо-сіра шкіра, попелястий піджак, сіра ручка на столі. — Я жахливо боюся…

— Гм, — кинув він на мене стомлений погляд між розчепірених пальців. Ще стомленіший, ніж обличчя. — Ну та й що?

— Я цього не хочу. Боюся, що не витримаю поразки. Я ніколи не любила свою роботу. Мала її за дурну, нудну й чекала на щось ліпше. Але тепер, коли я можу її втратити, вмираю зі страху. Прокидаюся близько шостої…

— Не тільки ти, дитинко, — зауважив він. — У «кавалерці» наді мною мешкає комуна шанувальників індійської музики, а скоріше, однієї мелодії з «Весілля Монсуна». Щодня о п’ятій тридцять вони запускають її на півбудинку й танцюють, аж підлога вібрує. А разом із ними танцює мій кришталь. Колись це була моя улюблена платівка, але тепер… я ненавиджу стиль масала. — Він зітхнув і примружив очі. Оговтався п’ять хвилин опісля. — То кажеш, що не можеш спати, бо боїшся змін…

— А на додачу, я була у ворожки, — втрутилась я. — Знаю, що це безглуздо, але…

— Ні, чому?! Я сам удаюся по допомогу до чудової ворожки. Що це за жінка! Вона знає, мабуть, усіх святих. Я й гадки не мав, що їх аж так багато. І кожен може залагодити якусь проблему. Один на очні хвороби. Інші на розбите серце.

— Вузька спеціалізація, як у медицині?

— Попри те, існують відповідники родинних лікарів. Такі, що лікують мигдалини, позбавляють вугрів та ішіасу, а за оказії допомагають помиритися із шуряком.

— Справжня доктор Квін.

— Ну так, але ж ти не для того прийшла о сьомій ранку, щоб почути лекцію про святих. Що там із тією ворожкою?

— Вона побачила в картах операцію на голові. Ну і я трохи боюся. Може, я повинна обстежитись або попити якісь ліки?