— Ну, Тісту, ходімо, покажу тобі лікарню, — сказав доктор Модівер та й повів хлопчика до кімнати, де готували маленькі рожеві пілюлі від кашлю, жовту мазь од виразок, білий порошок од пропасниці. Потім показав кімнату, де людей просвічують і бачать, куди сховалася недуга. Побував Тісту і в залі з дзеркалами на стелі. Тут робили хворим операції.
«Сюди не пускають горя, отже все має бути тут веселим, радісним, — думав Тісту. — Чому ж я відчуваю сум? І де той сум ховається?..»
Доктор Модівер прочинив ще одні двері. Тісту побачив у ліжку дівчинку.
— Посидь трохи біля цієї дівчинки, — сказав доктор Модівер, — а потім зайдеш до мене.
— Добрий день, — мовив Тісту до дівчинки.
Вона видалась йому дуже гарненькою, але надто блідою. На подушці розсипалися чорні кучері. Вона була майже однолітка з Тісту.
— Здрастуйте, — відказала дівчинка ввічливо, але не повернула голови.
Вона пильно дивилася на стелю.
Тісту сів біля ліжка.
— Доктор Модівер сказав мені, що твої ноги не ходять. А відколи ти тут, тобі краще?
— Ні, — відповіла дівчинка, не відриваючи від стелі очей. — Але це байдуже.
— Чому?
— Тому, що мені нікуди йти.
— А в мене є сад, — мовив Тісту, аби тільки щось сказати.
— Який ти щасливий! Якби в мене був сад, може, і я б схотіла одужати — щоб гуляти там.
Тісту вмить згадав про свої чарівні пальці. «Квіти — ось що могло б її втішити…»
Він спитав ще:
— І тобі не нудно?
— Не дуже. Я дивлюся на стелю й лічу щілинки.
«Квіти! Якомога більше квітів! — не покидала Тісту думка. — Троянди, маки, жовтеці, стокротки, нарциси, барвінок!»
— Але ти не почуваєшся нещасливою?
— Щоб знати, щасливий ти чи ні, треба спершу бути щасливим. А я від народження хвора.
Аж тепер Тісту збагнув: сум, що його він відчув у лікарні, ховається саме в цій кімнаті, в душі хворої дівчинки.
І його теж облягла журба.
— Тебе навідують?
— Аякже. Вранці, до сніданку — сестра, яка міряє температуру; потім — доктор Модівер. Він дуже добрий, ласкаво розмовляє зі мною, дає цукерки. Після другого сніданку інша сестра приносить пілюлі, а після обіду заходить ще інша — вона робить дуже болючі уколи. А потім з’являється мосьє в білому і каже, що мені вже ліпше. І так щодня. А я тим часом дивлюся на стелю: вона хоч не каже неправди.
Дівчинка говорила, а Тісту ходив круг її ліжка. «Щоби ця дівчинка одужала, — думав він, — треба збудити в ній бажання бачити завтрашній день. Квітка, яка розпукується на стеблині, пишно квітує, певно, могла б їй допомогти. Адже це справжнє диво — ріст квітки Одного чудового дня показується пуп’янок, тоді він випускає один пелюсточок, схожий на малесеньку жабку, ще через день-два — розкриває всі пелюстки. Чекаючи цього, дівчинка забуде про свою недугу…»
І Тісту торкався пальцями узголів’я, нічного столика, ковдри, підлоги.
— Я певен — ти одужаєш, — промовив він нарешті.
— Ти віриш?
— Так, так, от побачиш! На все добре!
— На все добре, — відказала дівчинка ввічливо. — Який ти щасливий, що в тебе є сад! — знову зітхнула вона.
Доктор Модівер чекав на Тісту за величезним блискучим столом, захаращеним грубезними книгами.
— Ну, хлопче, про що ти довідався сьогодні? — спитав він. — Що ти скажеш про медицину?
— Як на мене — медицина безсила, аби вилікувати людину від печалі І ще одне: щоб видужати, треба мати бажання жити. Хіба немає таких пілюль чи порошків, які вселяли б надію?
Доктор Модівер дуже здивувався з такої мудрості.
— Ти своїм розумом дійшов до найпершої заповіді, яку має знати кожен медик, — мовив він.
— А друга?
— Щоб добре лікувати людей, треба дуже їх любити.
Доктор Модівер пригостив Тісту цукерками й поставив йому в щоденник хорошу оцінку.
Але ще дужче здивувався доктор Модівер наступного дня, зайшовши до хворої дівчинки.
Дівчинка сяяла щасливою усмішкою: вона прокинулась серед моря запашних квітів. Навколо нічного столика росли нарциси; усю ковдру вкривав блакитний бар вінок; густа трава буяла на килимку. Ліжко обрамляли троянди, які щомиті випускали нові пуп’янки й пишні квітки.
Дівчинка вже не дивилася на стелю; вона милувалася на квіти.
Того ж вечора її занімілі ноги почали ворушитись. Вона полюбила життя.