— Я не заважаю вам, мосьє Мусташу? — спитав він у садівника, який саме підстригав кущі.
— Анітрохи, хлопче.
— Мосьє Мусташу, війна… Що це таке?
Садівник мовби здивувався, а потім сказав, пригладжуючи вуса:
— Я проти неї.
— Чому проти?
— Тому… тому, що й за найменшої війни можна винищити найбільший сад.
— Винищити? Як це?
— А так. Зруйнувати, стерти на порох, згладити із світу.
— Он як! А ви це бачили, мосьє Мусташу? Сади, винищені війною?
Садівник похилив голову, насупив свої густі сиві брови й мовчки крутив вуса.
— Так, бачив, — мовив він нарешті Я бачив, як за мить загинув сад у цвіту. Я бачив, як на мільйони осколків розлетілися оранжереї. І стільки бомб упало на сад, що годі було й думати, ніби він колись виросте знову. Земля стала мертва.
Тісту зсудомило в горлі.
— А чий то сад?
— Мій.
Мусташ повернувся спиною, аби сховати свою печаль, і знову взявся підстригати кущі.
Тісту замислився. Намагався уявити свій сад зруйнованим, як сад Мусташа, з побитими оранжереями. Мертву, спопелілу землю…
Сльози набігли йому на очі.
— О, я мушу про це розказати! — вигукнув він. — Хай усі знають! Піду до Амелі, Каролюса…
— Каролюсові є ще більше чого тужити, як мені. Бо він утратив свою батьківщину.
— Свою батьківщину? Він утратив на війні батьківщину? Хіба може так бути?
— Може! його батьківщина знищена. Її більше нема Ось чому він тут.
«Війна — страшне лихо, коли в ній можна втратити батьківщину, так, як-от гублять носовичок», — подумав Тісту.
— Але буває ще гірше, — повів далі Мусташ. — Ти згадав про Амелі. То вона втратила сина. Він загинув на війні. А інші втрачають руку, ногу; а ще інші — голову. На війні всі щось втрачають.
І Тісту збагнув: війна — найбільше й найстрашніше безладдя, яке тільки можна уявити, бо в ній кожен втрачає найдорожче для себе.
«Як же можна стати їй на заваді? — спитав він себе. — Мосьє Трунадіс, звичайно, проти війни, адже він над усе ненавидить безладдя, відсутність порядку. Завтра я заведу з ним про це розмову».
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Мосьє Трунадіс сидів біля свого столу. До нього знову повернувся трубний голос, і він кричав у три телефонні трубки водночас. Зразу видно — людина заклопотана до краю.
— Так буває завжди, коли десь спалахує війна, — сказав він Тісту. — І в нас у Мірепуалі стає роботи невпрогорт.
Справді, вранці заводський гудок гув удвічі довше, і робітників ішло вдвічі більше. Дев’ять димарів так Диміли, що геть закоптили небо.
— То я прийду, коли ви трохи звільнитесь, — мовив Тісту.
— А ти хотів щось спитати?
— Я б хотів знати, де саме спалахнула війна.
Мосьє Трунадіс устав, підвів Тісту до величезного глобуса, крутнув його й тицьнув пальцем десь посередині.
— Бачиш пустелю? То це тут.
Тісту вгледів па пальцем мосьє Трунадіса рожеву цятку, схожу на цукерку-горошок.
— А чому війна почалася саме там?
— Це дуже легко зрозуміти. Річ у тім, що пустеля — нічия.
«Нічия», — подумки повторив Тісту.
— …але правобіч живе народ Вазі, а лівобіч — Батан.
«Вазі.. Ватан .»
— …то одною дня Вазі оголосили, що хочуть заволодіти пустелею; Ватан відповіли, що й вони цього хочуть. Вазі стали правобіч, Ватан — лівобіч. Вазі послали телеграму Ватан і запропонували їм забиратися геть. Ватан по радіо об’явили, що вони забороняють Вазі розпоряджатися. Тепер їхні армії на марші, і тільки-но вони зустрінуться — почнеться війна.
— А що ж там таке є, в тій рожевій цятці… тобто в пустелі? Сади? — спитав Тісту.
— Ні, адже це пустеля! Нічого немає, саме каміння.
— То вони за каміння хочуть воювати?
— Вони бажають заволодіти тим, що під ним.
— Під пустелею? А що там?
— Нафта.
— А навіщо їм нафта?
— Бо вона конче потрібна для війни.
Тісту вже знає: мосьє Трунадіс пояснює так заплутано, що годі збагнути. Він заплющив очі, аби зосередитись.
«Отже, Вазі й Ватан починають війну за нафту, бо нафта необхідна для війни».
Тісту розплющив очі.
— Та це ж безглуздя! — вигукнув він.
Вуха мосьє Трунадісові запалали.
— Тісту, ви знову хочете схопити нуля?
— Ні. Я над усе хотів би, щоб Вазі й Ватан не воювали.
Цей вияв сердечної доброти трохи пом’якшив гнів мосьє Трунадіса.