Мусташ обдивився пальці зверху, знизу, в затінку й на сонці.
— Хлопче, — сказав він нарешті, — твої великі пальці — чарівні.
— Як-то чарівні? — вражено вигукнув Тісту. — Звичайні собі пальці, зараз ще й замазані. Ніякі вони не чарівні.
— Ти, звичайно, не можеш бачити, — правив своєї Мусташ. — Це саме те, що називають потайним талантом. Але я на цьому знаюся, то й кажу — твої великі пальці чарівні.
— А навіщо мені чарівні пальці?
— О! Це справжній небесний дар! Ось послухай-но: насіння є повсюди. Не тільки в землі, а й па дахах будинків, на вікнах, на тротуарах, на парканах, на стінах. Всюди — тисячі, мільярди насінин. Лежать вони й чекають, доки вітер перенесе їх у поле чи в сад. А буває — й гинуть десь під камінням. Але якщо до такої насінини торкнеться чарівний палець, вона одразу проросте. А втім, ти й сам це бачиш! Твої великі пальці виявили в землі насіння бегонії, і от маєш! Хлопче, я тобі заздрю! Як згодились би в моїй роботі чарівні пальці!
Але Тісту, здавалося, не дуже зрадів.
— Змову казатимуть, що я не такий, як усі! — зітхнув він.
То краще нікому про це не розказувати, — промовив Мусташ. — Навіщо будити цікавість або заздрість? Ми майже завжди страждаємо через потайні таланти. У тебе чарівні пальці — цього досить! Хай ти сам один і знатимеш про них. А я мовчатиму. Це буде наша з тобою таємниця…
У щоденнику, який Тісту мав увечері показати таткові, Мусташ написав:
«Хлопчик має хист до садівництва».
Ясна річ, про чарівні пальці свого учня Мусташ не прохопився й словом.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Своій бурхливій вдачі мосьє Трунадіс, безперечно, завдячував тривалому знайомству з гарматами.
Мосьє Трупадіс — це довірена особа батька Тісту. Він наглядає за всіма службовцями на заводі, щоранку перелічує їх — чи всі на місці; зазирає в гарматні дула — чи вони рівні; ввечері перевіряє засуви на дверях; часто він працює допізна — звіряє цифри у великих рахункових книжках.
Одне слово, мосьє Трунадіс — це втілення порядку. Саме тому батько Тісту приставив його до сина — за вчителя й наставника.
— Сьогодні підемо до міста, я покажу вам, що таке порядок! — закричав мосьє Трунадіс так, наче стояв перед цілим полком.
Річ у тім, що мосьє Трунадіс раніше служив у армії; тож коли він і не винайшов пороху, то принаймні знав, як ним користуватися…
Тісту з’їхав униз, як завжди, лігши животом на поруччя.
— Будьте ласкаві, — сказав мосьє Трунадіс, — зійдіть знову нагору, а тоді спустіться сходами.
Хлопчик послухався, хоч йому видалось зайвим сходити нагору лиш для того, аби знов спуститися, — адже він і так унизу!
— Що у вас на голові?—спитав мосьє Трунадіс.
— Картатий кашкетик…
— Надягніть його як слід.
Боже збав подумати, що мосьє Трунадіс — лихий на вдачу. Аж ніяк. Він просто над усе полюбляв порядок.
«Краще б я й далі вчився в садівника Мусташа», — , подумав Тісту.
Трохи згодом вони вирушили в дорогу.
— Місто, — почав мосьє Трунадіс, який добре підготувався до уроку, — складається з вулиць, пам’ятників, будинків і людей, котрі в них живуть. А що ж, на вашу думку, найважливіше в місті?
— Ботанічний сад, — відказав Тісту.
— Ні! Найважливіше в місті — це порядок. І ми насамперед відвідаємо будинок, в якому дбають про порядок. Без порядку місто, держава, суспільство — не більше, як химера. Порядок — річ конче необхідна, і щоб його дотримувати, слід карати тих, хто сіє безладдя.
«Мабуть, мосьє Трунадіс каже правду, — подумав Тісту. — Але чому він так кричить? В нього не голос, а справжнісінька труба. Чи варто зчиняти такий галас, розповідаючи про порядок?»
Люди на вулицях озиралися їм услід, і Тісту почувався дуже ніяково.
— Тісту, будьте уважні! Отже, що таке порядок? — суворо прогув мосьє Трунадіс.
— Порядок? Це коли всі вдоволені, — відмовив хлопчик.
Мосьє Трунадіс непевно хмикнув, і вуха йому враз зачервоніли.
— Я помітив, — вів Тісту далі, не знітившися й трохи, — що, приміром, мій поні Гімнаст, коли його добре вишкребуть, причешуть, вплетуть у гриву сріблясті стрічки, — куди більше вдоволений, ніж коли він брудний. А коли садівник Мусташ підстриже кущі, підріжу дерева — вони всміхаються до нього. Оце, мабуть, і є порядок?
Але така відповідь вочевидь не потішила мосьє Трунадіса, бо вуха йому зачервоніли ще яріш.
— А що належить робити з людьми, які сіють безладдя? — спитав він.
— їх, звичайно, треба карати, — відмовив Тісту, а сам подумав: «Сіяти безладдя» — це щось на взірець «сіяти пантофлі» в кімнаті, чи «посіяти іграшки» в садку.