«Слід посвітити цьому хлоп’яті, — подумав місяць, — а то, диви, ще заоре носом у рівчак».
Місяць плив, ясний, як ніколи; він навіть попросив зорі Великого Воза світити якомога яскравіше.
Отак, під захистом місяця й зірок, Тісту благополучно — де бігцем, а де поволеньки — дістався в’язниці. Він, звичайно, дуже хвилювався. Адже це перша його спроба. «Аби лиш мені вдалося! Аби Мусташ не помилився!»
Тісту тицяв великими пальцями всюди, де тільки міг: попід муром, в розколини між камінням, в поперечки та перехрестя грат. Трудився на совість. Не забув і про колодки на брамі, ба навіть про вартівню, де спав жандарм.
Скінчивши роботу, Тісту вернувся додому й одразу міцно заснув. Ранком служник Каролюс ледве його добудився.
— Тісту, вже сонце підбилося високо!
Служннк Каролюс — я вже вам про це казав — розмовляв з легким іноземним акцептом.
У Тісту на язиці крутилося питання, але він не зважився його поставити. Проте чекати довго не довелося.
Бо в’язниця… Диво дивне, та й годі!.. Якби мосьє Трунадіс стрельнув з гармати на головному майдані Мірепуаля, то й тоді б не зчинилося такого шарварку! А шарварок зняли люди, побачивши, що в’язниця перетворилася на квітний замок, чудо-палац!
Надзвичайна новина блискавкою облетіла місто. Опівдні всі мірепуальці зібралися перед довгим муром — і не вірили власним очам. Геть увесь мур укрився трояндами, а грати скидалися на зелені альтанки. Вікна, поперечини, двері, одвірки — все квітувало. Стебла тяглися догори, звивалися, повзли вниз; замість залізних шпичок повиростали кактуси.
А вартівня! Чи таке видано! Всю її повив деревник, і жандарм опинився в полоні. Деревник учепився за його гвинтівку, заплів вхід. А жандарм стояв незворушний, сумирний і любесенько палив люльку.
Ніхто не міг пояснити дива, крім, звичайно, садівника Мусташа — він теж прийшов надвечір подивитися.
Назавтра, коли Тісту прибіг до садівника на другий урок, Мусташ зустрів його словами:
— А! Це ти? Нічогенько, нічогенько вийшло в тебе з в’язннцею! Для початку навіть добре!
Тісту засоромився.
— Аби не ви, мосьє Мусташу, я б ніколи не дізнався, що в мене чарівні пальці! — мовив він вдячно.
Але Мусташ не полюбляв сантиментів[3].
— Гаразд, гаразд, хлопче. Але ти перебрав міру з деревником. До того, будь обережний з хвилівником. Він і виткий, і гарний, але листя — надто темне. Іншим разом посади більше березки — вона ясніша, веселіша з вигляду…
Отак Мусташ став таємним радником Тісту.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Дорослі над усе полюбляють пояснювати непоясниме. Все невідоме, так само, як і незвичне, їх дратує, і тільки-но в світі з’являється щось нове, вони починають з запалом доводити, ніби воно схоже на інше, вже їм знане.
Приміром, згасне вулкан — тихо, наче догорить сигарета — і зразу дюжина вчених в окулярах схиляється над жерлом, дослухається, принюхується, спускається по мотузці всередину, обдирає шкіру, повзаючи навколішки, набирає повітря в пробірки[4], виготовляє малюнки, пише книги, сперечається… І це замість того, щоби просто сказати: «Вулкан перестав куритися; мабуть, йому заклало ніс».
А зрештою, вони й досі ще не пояснили, чому діють і чому згасають вулкани…
Таємниця мірепуальської в’язниці збурила дорослих до краю. Першими до міста наїхали журналісти та фотокореспонденти (адже це їхнє ремесло) й позаймали всі місця в готелі, єдиному на місто. Потім насунуло люду з усіх усюд — поїздами, літаками, таксі, навіть велосипедами. І все вчені, що їх називають ботаніками: вони розтинають квіти, дають їм такі назви, що й язика поламаєш, поки вимовиш; потім засушують квіти в спеціальних папках і стежать, за який час вони висохнуть і поблякнуть.
Коли ботаніки збираються всі разом — це іменується конгресом. Отже, в Мірепуалі зібрався конгрес ботаніків. Але якщо квіти — нескінченно розмаїті, то ботаніки поділяються лише на три розряди: ботаніки відомі, ботаніки видатні й ботаніки славнозвісні. Вони звертаються один до одного так: «Метре», «Професоре», «Мій шановний колего…»
А що готель заполонили журналісти, то довелося влаштувати для вчених-ботаніків кемпінг на головному майдані. Було це трохи схоже на цирк, а те не так цікаво.
Тісту повсякдень непокоївся.
— Якщо дізнаються, що це моїх рук діло, — сказав він нарешті Мусташеві, — то буде мені біда!
— Не хвилюйся, ці вчені навіть букета нездатні скласти. Ні про що вони не дізнаються, бодай би мені відтяли вуса!