І справді — цілий тиждень з лупою в руках вивчали вчені кожну квіточку, кожен листочок, але не просунулись ні на крок.
Квіти, що виросли у в’язниці, були такі самі, як усі інші подібні їм квіти. Диво було тільки в тім, що виросли вони за одну ніч. Вчені зайшли в бурхливу суперечку, винуватили один одного в неуцтві. Тепер уже кемпінг дуже скидався на цирк.
Але кожен конгрес має увінчуватись декларацією; тож і ботаніки написали її, напхавши латинськими термінами, щоб ніхто нічого не зрозумів. В тій декларації йшлося і про особливі атмосферні умови, і про маленьких птахів, які могли занести насіння, і про невидану родючість мурів в’язниці, що можна пояснити похвальними звичками мірепуальських псів…
Потому вчені знялися й поїхали в інше місце — там виросла вишня без кісточок.
У Тісту наче камінь з душі впав.
А в’язні? Ясна річ, вам хотілось би дізнатися, як сприйняли дивовижну несподіванку в’язні? Вони були у справжньому захваті. Побачивши квіти на вікнах, гратах, стінах і мурі, в’язні зразу забули, що хотіли тікати. Навіть буркотуни кинули сварки — милувалися квітами; навіть вовкодухи більше не сварились і не билися. Всім було любо жити серед квіткового лісу.
Тож незабаром мірепуальська в’язниця стала взірцевою у всьому світі.
Хто ж найбільше тішився з цього? Звичайно, Тісту. Він торжествував тайкома.
Але так важко тримати щось у таємниці! Коли ти щасливий — хочеться комусь звіритися, ба навіть кричати. Але кому? Мусташеві завжди було ніколи слухати Тісту. І хлопчик надумав розказати про свої пальці поні Гімнасту. У нього були такі м’якенькі, такі приємні на дотик вуха!
Отже якось уранці Тісту побіг на лужок, де пасся Гімнаст, і шепнув йому:
— Вислухай мене уважно, Гімнасте, і нікому не кажи!
Гімнаст повів вухом.
— Я зробив надзвичайне відкриття! Чуєш, Гімнасте? Чуєш? Квіти нищать зло!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Люди звикають до всього, навіть до надзвичайного, незбагненного.
Минув якийсь час — і мірепуальцям здавалося, що в’язниця зроду-звіку буяла квітами, і вони забули про неї.
Забули про диво й батько та мати Тісту, й знову обсіла їх турбота — як далі вчити й виховувати сина.
— Гадаю, йому б корисно було побачити злидні, — сказав нарешті батько.
— А, може, краще хай гляне на хворих у лікарні — либонь, більше дбатиме про своє здоров’я, — відмовила мати.
— О, це іншим разом. А завтра хай мосьє Трунадіс поведе Тісту в бідняцькі квартали Я певен — мосьє Трунадіс дасть нашому синові чудовий урок.
Отже завтра Тісту з мосьє Трунадісом подалися на околицю міста.
Дорогою мосьє Трунадіс трубним своїм голосом пояснював, що бідні люди живуть тільки по околицях.
— Ці бідняцькі квартали — наш бич, — заявив він.
— А що таке бич? — спитав Тісту.
— Ну, бич — це лихо, що спіткало багатьох людей, дуже велике зло.
Мосьє Трунадісові не треба було більше нічого казати. Тісту вже потирав свої великі пальці…
Те, що він побачив цього разу, було ще страшніше, ніж в’язниця. Вузькі й брудні дороги звивалися між безладними купами гнилих дощок. Це були халупи, такі діряві й хиткі, що подив брав, як вони не валяться навіть від легенького вітерця. Двері латані-перелатані там шматок картона, тут клапоть бляхи від консервної бляшанки.
Поряд з прямими, брукованими, чисто підметеними вулицями, кам’яними будинками, крамницями, парками бідняцькі квартали видавалися геть іншим містом, таким огидним, що його наче соромилось те, кам’яне. Тут не було вуличних ліхтарів, тротуарів, крамниць і поливальників, що їх наймав Муніципалітет[5].
«Зелена трава очистить і оздобить ці вузькі, брудні дороги; березка й ломиніс підтримають жалюгідні халупи, не дадуть їм завалитися!» — майнуло у Тісту в голові, і, виставивши великі пальці, він заходився тицяти, куди тільки трапляло око.
В халупах тулилося куди більше людей, ніж вони могли вмістити. Ці люди були бліді, як крейда, виснажені так, що ледве трималися на ногах.
«Я посію під вікнами калачики! Може, їхній багрянець зарум’янить обличчя цих бідолах!» — подумав Тісту.
— А чому бідняки мешкають в таких курниках? — раптом спитав хлопчик у мосьє Трунадіса.
— Мабуть, тому, що не мають іншого житла А взагалі це безглузде питання.
— А чому в них немає житла?
— Тому, що вони не мають роботи.
5