— А чому в них нема роботи?
— Тому, що їм не таланить.
— Отже, вони нічогісінько не мають?
— Саме так, Тісту. Оце і є злидні.
«Завтра вони матимуть квіти!» — осміхнувся подумки Тісту.
Він побачив, як чоловік бив жінку, як, плачучи, тікала від батька дитина.
— А що, через злидні люди стають лихими? — знов запитав Тісту.
— Буває, ще й нерідко, — відказав мосьє Трунадіс і трубним своїм голосом почав давати пояснення.
З його слів виходило: злидні — це щось на взірець жахливої чорної квочки з хижими очима, закарлюченим дзьобом і широчезними, майже неосяжними крилами. Під крилами вона безнастанно вигріває своїх страхітливих курчат. Мосьє Трунадіс знав, як їх усіх звуть: курча-крадіжка, що спустошує гаманці й ламає сейфи; курча-пияцтво, яке вимагає горілки й валяється по канавах; курча-злочин — мовби вбивця з револьвером; курча-революція — безперечно, воно найнебезпечніше від усіх…
— Тісту! Ви мене не слухаєте! — раптом вигукнув мосьє Трунадіс. — І покиньте мацати руками всю цю грязюку! Зараз же надягніть рукавички!
— Я забув їх удома, — мовив Тісту.
— Слухайте уважно. Що ж потрібно для того, аби позбутися злиднів та їхніх згубних наслідків? Поміркуймо трохи…
— Потрібен достаток! — подумавши, зраділо вигукнув Тісту.
— Ні, потрібна дисципліна! Потрібен порядок!
Тісту якусь мить помовчав. Його, певне, не переконали ці слова. Трохи подумавши, він мовив:
— Мосьє Трунадісе, ви певні, що той порядок існує? Щось я в нього не вірю!
Вуха мосьє Трунадісові зайнялися вогнем.
— Бо коли б існував порядок, — вів Тісту далі, — то не було б і злиднів.
Увечері мосьє Трунадіс написав до щоденника Тісту: «Хлопець неуважний, багато розумує. Його доброта заважає йому реально оцінити дійсність».
А назавтра… Та ви, мабуть, і самі вже здогадалися! Назавтра мірепуальські газети писали про квіткову повінь у бідняцьких кварталах. Всі халупи повила березка. Ясно-блакитні арки затуляли двері, живоплоти з калачиків виросли під вікнами, обрамляли доріжки, порослі зеленого травою. І бідняцькі квартали, до яких досі вважали за краще не підходити, стали найгарнішими в місті!
Хмарою посунули сюди глядачі — дивуватися й милуватися…
Мірепуальці небавом збагнули, що з цього можна мати зиск. Вони встановили плату за вхід до кварталів — сто франків А люди сунули й сунули. Невдовзі знадобилися вартові, екскурсоводи, продавці листівок, фотографи.
З’явилися гроші. На них постановили спорудити житловий будинок на сто дев’яносто дев’ять квартир з електричними плитами в кухнях — такий завбільшки, аби всі бідняки могли там поселитися. А що на будову треба було багато людей, то всі безробітні дістали роботу.
Мусташ за першої ж нагоди похвалив Тісту.
— Чудово, чудово облагодив ти цю справу з бідняцькими кварталами! Але твоєму квітникові бракує пахощів. Іншим разом не забудь про жасмин. Він швидко росте й чудово пахне.
Тісту пообіцяв іншим разом так і зробити.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
В лікарні, куди мосьє Трунадіс повів Тісту ближчим часом, хлопчик познайомився з хворою дівчинкою.
Мірепуальська лікарня завдяки щедрості батька Тісту була чудова — простора, чиста, добре обладнана. В широкі вікна лилося сонце, високі стіни сяяли білістю. Тісту навіть сподобалось у лікарні. Але водночас він відчув… Як би вам пояснити? Відчув, що тут десь причаївся сум.
Доктор Модівер, який відав лікарнею, був чоловік розумний і дуже добрий на вдачу — це відразу впадало в око. Тісту видалося, що він трохи схожий на Мусташа Щоправда, він носив окуляри в черепаховій оправі, і в нього не було вусів. Хлопчик сказав про це.
— Нічого дивного, — відмовив доктор Модівер. — Адже й Мусташ, і я — обидва ми піклуємось про життя; Мусташ — квітів, я — людей.
Але піклуватись про людське життя куди важче, ніж про життя квітів Тісту небавом це збагнув. Бути лікарем — це безнастанно боротися з недугами. Адже вони першої-ліпшої миті готові увійти в людину, а міцне здоров’я — вийти з людини. До того, недугів — тисячі, а здоров’я — одне. Недуга ховається, як може, аби її не розпізнали, натягає розмаїті машкари. Тож треба її виявити, розкрити, загнати в глухий кут і знищити. Водночас лікар мусить повернути хворому здоров’я й невсипуще пильнувати, щоб воно вже не втекло.
— Ти коли-небудь хворів, Тісту? — спитав доктор Модівер.
— Ні, зроду не хворів.
Справді, доктор пригадав, що його ніколи не кликали до Тісту. У його матері часто боліла голова; батько вряди-годи слабував на шлунок; служник Каролюс якось узимку занедужав на бронхіт. А Тісту не хворів ніколи. Від дня свого народження він не знав ні вітряної віспи, ні ангіни, ні навіть легкої нежиті. На диво міцне здоров’я мав цей хлопчик!