Тисяча й одна ніч
Караван верблюдів появився на вулицях нашого міста якось несподівано. Отак узяв і вийшов із вулички Івана Карася на Тополиний бульвар. Та мешканці вулички могли заприсягтися, що ніяких верблюдів, ніякого каравану вони не бачили.
Отже, історія каравану починається з появи на бульварі. «Кіно, мабуть, знімають», — думали одні перехожі, поспішаючи в своїх невідкладних справах. «Цирк, либонь, приїхав до міста», — вирішили інші перехожі, заклопотані не менш важливими справами.
А верблюди, байдужі й величні, гордовито йшли Тополиним бульваром. Попереду каравану на золотистої масті конику їхав чорнобородий дядечко в білій, мов сніг, чалмі, чорному, розшитому сріблом, халаті, в широких червоних штанях. За поясом у нього стирчала крива, прикрашена коштовними камінцями, шаблюка. Верблюдів вели люди, одягнені в халати, хоч і без срібної вишивки, з шаблюками, але без дорогоцінних оздоб. Горді двогорбі кораблі пустелі були добряче навантажені, а на деяких сиділи ще й сповиті в шовк дівчата.
Що не кажіть, ця дивна процесія (а були в ній ще й чорношкірі велетні, музики з невідомими інструментами в руках, довговухі віслюки) могла б викликати і трохи більше цікавості. Зрештою, зараз не те що верблюда, а й конячину не так уже часто на вулиці побачиш. Та життя міста котилося своєю второваною колією, а караван ішов своєю дорогою, аж поки шляхи їхні не перетнулися біля світлофора на розі вулиці Сервантеса. Світлофор глипнув на караван жовтим оком, а потім, відчувши незвичайність ситуації, застережливо та грізно засвітилося його червоне око, пропонуючи дивним подорожанам зупинитися. Та червоне світло справило на них не більше враження, аніж воно справляє на звичайного перехожого.
Караван поважно й гордо посунув через перехрестя. Зойкнули гальма, стривожено дзенькнув трамвай, сердита засюрчав міліціонер Василь Гапоненко. А караван ішов та йшов.
Тоді Гапоненко кинувся йому навперейми.
— Громадяни, не порушуйте!.. — загукав він, стаючи перед вершником у сріблом розшитому халаті.
Вершник щось пронизливо крикнув незрозумілою Василю мовою і потягнувся до шаблюки.
— Це ви киньте, громадянине! Знімаєте кіно, так знімайте собі на здоров’ячко. А порушувати вам ніхто не дозволяв. Якщо вам треба порушувати, напишіть заявку до нашого міського управління і порушуйте скільки завгодно. А без заявки не можна.
Чорнобородий тицьнув пальцем на Василя. Двоє з каравану схопили Гапоненка.
Він не згледівся, як опинився знову на тротуарі, в натовпі перехожих, які спокійно спостерігали за тим, чим усе це скінчиться.
Підлеглі чорнобородого діяли так упевнено, з таким відчуттям власної гідності, що міліціонер Гапопепко засумнівався: «А що, коли в них є дозвіл порушувати? А я не в курсі. Заважаю, зриваю зйомку. За це можуть і догану вліпити. Щоб не ліз у мистецтво зі своїми правилами руху».
І все ж ніяких вказівок від начальства про зйомки на Тополиному бульварі Гапоненко не одержував. Про те, що вночі вкрали мотоцикл, перед чергуванням попереджали, а про караван — ні. Й Василь подзвонив черговому міського управління. Наважився усе-таки доповісти, а там уже — як накажуть.
Черговий довго не міг уторопати, що й до чого. «Який караван? — сміявся він у трубку. — Які верблюди? А слонів ти ке бачив? Кажуть, що одного разу слона вулицями волили! Ой, і насмішив ти мене, Гапоненко. Я б ще сміявся, так, здасться, ми натрапили на слід краденого мотоцикла. Тож бувай! Привіт верблюдам!»
Василь зрозумів усю нікчемність і безглуздість свого повідомлення. Він і сам би не повірив, але ж були верблюди, був чорнобородий, були запнуті з барвисті шовкові хустки дівчата й напівголі чорношкірі велетні, були м’язисті страхоподібні погоничі з шаблюками. «От загримували, — подумав він тоді. — От дають!»
Василь сів на свого службового мотоцикла і поїхав за караваном. Це відіграло фатальну роль у його житті. Він міг і не їхати, йому ніхто не доручав. Але щось запідозрив незвичне у цій дивній історії, щось не так, як завжди, робилося. Не було вказівок, не було виявлено належної поваги до нього, представника закону, охоронця громадського порядку.
Він швидко наздогнав караван і поїхав трохи спереду. На перехрестях зупиняв транспорт, який міг би наробити клопоту цим дивакам, що вперто не хотіли визнавати правил вуличного руху.
Тепер усе мало цілком пристойний вигляд — попереду їхала міліція, і ніхто, крім Гапоненка, не сумнівався, що справді готується зйомка телевізійного багатосерійного фільму «Алі-Баба і сорок розбійників».
— А де ж кінокамера? — поцікавився хтось із перехожих у Василя.
— Вони схованою камерою знімають, — майже впевнено відповів Гапоненко.
Відповідь ця свідчила, що Василь був хлопець, обізнаний з технікою сучасного кінематографа, людиною культурною і начитаною. Саме тому, мабуть, чим далі, тим більше підозр викликав у нього незвичайний караван. Гапоненко досить уважно приглядався до тих, хто йшов і їхав у каравані. Й тривожні думки почали роїтися у його голові. «Ні, це не кіно і не цирк, — думав він. — Тут же все без підробок, усе справжнє. І люди, і зброя, і одяг, і дівчата. Звідки і куди вони йдуть?»
Василь добре знав, що принаймні років триста-чотириста через його рідне місто подібні каравани не проходили. В наш час перевезення вантажів здійснюється іншими, значно економнішими засобами. Й на циганів вони не схожі.
А караван тим часом зупинився біля парку культури й відпочинку імені Опанаса Нікітіна. Подорожан, стомлених, укритих пилюкою, зморених спрагою, привабив звичайнісінький фонтан, навіть без обов’язкового скульптурного оздоблення. Вони з радістю загукали, показуючи на нього пальцями, і чорнобородий дозволив зупинитися.
Не встиг Василь зреагувати на зміну ситуації, як люди з каравану швиденько завели верблюдів до парку, почали їх розвантажувати, напинати на газонах намети, не звертаючи уваги на грізні застережливі написи. Хтось біг зі шкіряними відрами до фонтана. Інші розкладали вогнище. Зняли з верблюда зв’язаного барана й заходилися різати його посеред танцювального майданчика. Дівчата позлазили на землю і зацвірінькали щось незрозуміле, але дуже й дуже мелодійне.
Василь, здивований і вражений усім цим шарварком, довго не знав, що робити з явним порушенням писаних і неписаних норм громадського порядку. «Що буде, те й буде, я повинен доповісти черговому, — переконував він сам себе. — Хай сміється, але справа тут уже виходить за межі нормального». Й він зателефонував.
— Це знову ти, Гапоненко? — черговий був у доброму гуморі. — Ну, як там твої слони, чи то пак верблюди? А ми мотоцикла знайшли. Той нехлюй, виявляється, надудлився у приятеля на іменинах і кинув свого драндулета на дитячому майданчику. Вранці прокинувся: «Рятуйте! Міліція! Мотоцикла вкрали!» Ми з нього тепер штраф стягнемо. Щоб знав, як дитячі майданчики всіляким залізним мотлохом захаращувати. Що ти кажеш? У парку зупинилися і барана ріжуть? Ну, не сподівався я від тебе, Гапоненко! Це від перевтоми. Йди додому. В тебе ж чергування уже давно закінчилося. Якого дідька ти там стирчиш? Та кинь, не сміши людей! Начитався казок… «Тисяча й одна ніч». Шахерезада. Шахрияр. Алі-Баба. Синдбад-мореплавець. Алладін.
Відчувалося, що черговий теж людина обізнана з літературою і весела, а головне, абсолютно твереза й не готова до сприйняття того, що виходить за межі нормального.
Була восьма година вечора. Справді, чергування Гапоненка давно закінчилося. І район був не його. Міг спокійно йти додому, ніхто б не вилаяв, не поставив би йому цього на карб. І все ж почуття відповідальності за все, що діялося перед його очима, не дозволяло міліціонеру Гапоненку так вчинити.
І ще одне дивне відчуття поступово охоплювало Василя. Він раптом почав усвідомлювати всю беззахисність цих людей з каравану, людей, котрі вийшли на вулиці його рідного, Василевого, міста з іншої історичної епохи. В цьому Гапоненко майже не сумнівався. Треба віддати їм належне — поводилися вони в незвичайних умовах гідно. Хоч, може, щось і дивувало їх, щось видавалося незрозумілим, дивовижним. Ну хоча б оцей міліцейський мотоцикл чи трамвай, дівчата в міні-спідницях і вимкнені з нагоди капітального ремонту автомати з газованою водою. Та люди з каравану спокійно і впевнено йшли до своєї мети, йшли крізь наш час, віддалені майже тисячею років від усього рідного, знайомого, близького. А може, вела їх через усі дива сучасного міста світла, чиста, нескаламучена віра в казку, яка ще залишалася для них природною реальністю людського буття?