Ґео Шкурупій
ТИСЯЧА ПРОЙДИСВІТІВ
Лютий Норд-Ост завзято дмухав у ніс мого корабля, що поринав та виринав у шквалах сильної бурі. Я зібрав рішуче всі вітрила й обмотав їх навкруг одної щогли мого корабля.
Через те, що на моїм кораблі була тільки одна щогла, а крім мене на ньому нікого не було, мені пощастило вчасно закінчити роботу, бо шквали бурі так гойдали мій корабель, що мені кожної хвилини здавалось, що я живим потраплю на небо, або мене прибоєм докотить до якогонебудь паркану.
Погода була найкепська, яку тільки міг вигадати песиміст найпоганішої марки. Я — загартований моряк, і то проклинав її, починаючи з Адама й Єви. Тепер мені самому було дивно, як я видважився вийти в одкрите море.
Було рівно десять годин, коли я вийшов з бухти Санта-Ресторано. Темінь була надзвичайна. Мабуть мої предки, що теж були хоробрі морці, ніколи не бачили такої темряви. Та що бачили! Тут рішуче нічого не можна було бачити. Я навіть не бачив носа свого кора6ля, як би старанно не косив очі.
Від нічого робити я почав виміри. Мені хотілось з'ясувати, чи потраплю я сьогодні до бухти Санта-Домо, куди й силкувався додержувати свій напрям. З моїх вирахунків я тепер заходився під шістдесятим градусом, а при такім непевним градієнді я не міг сказати ні да, ні ні.
Ітак, я знаходився під шістдесятим градусом.
Ви знаєте, що значить пити чистий спирт і запивати його водою? От якраз, я хочу з'ясувати, що це значить! Я вже дуже старий морець, але ще ніколи не бачив такої бурі в склянці води.
Ще мабуть ні один корабель не знаходився в такому катастрофічному становищі. Я вже казав, що мені здавалось, що я можу живим потрапити на небо. Згодьтесь, що такого телеологізму ще не траплялось ні з одним морцем. Навіть «Bateau ivre», корабель Артура-Рімбо* — ніколи не потрапляв у таке абсурдне становище. Хібащо якийнебудь корабель при геологічних катастрофах.
Мене несло якоюсь течією, повз далекі вогні невідомого міста, і я вже думав про смерть. Я, як водиться, вже згадував живих і померлих родичів і проклинав ту годину, коли я вийшов із затишної бухти Санта-Ресторано. Мені ввесь час доводилось вертіти кермою, повергаючи її на багато румбів. Я то боком ішов проти вітру, то під кутом 75 градусів, то повертався кормою й давав задній хід.
Тільки тепер я помітив надзвичайно цікаву річ. Мій звичайний парусний корабель цієї ночі, у цю негоду, навчився давати задній хід, наче добрий ґвинтовий пароплав.
Це треба було занотувати в мої карабельні папери. Така чудернацька річ могла скоїтись тільки з таким ветераном, як я. Це треба було доконче довести до відома моїх нащадків. Не встиг я подумати, як почув одчайний рев.
Крізь туман, блимаючи кривавим сиґнальним ліхтарем, на мене нісся з одчайним ревом пасажирський пароплав.
От тепер уже остаточно мали скінчитись усі мої пригоди.
Пароплав нісся прямо на мене. Я ввесь зіщулився, прижмурив очі й несвідомо повернув керму ще на останні румби.
Сильний шквал бурі виніс мене з-під самого носа пароплава.
Я чув, як дико зареготав на ньому шкіпер, і потім пароплав, як привід, зник у густому тумані.
Це все скоїлося за якийнебудь момент, що уявився мені цілою вічністю. На цей раз мене врятувала буря, що від неї я міг так легко потрапити живим на небо, або бути принесеним прибоєм під якийнебудь паркан.
І я знову повернув на кілька румбів і пішов боком, потім повернувся кормою й дав задній хід.
Мій корабель чудесно слухався. Та й хіба міг бути поганим корабель у такого морця, як я.
Таким чином, мене несло якоюсь течією повз далекі ліхтарі невідомого міста, і я вже мав надію щасливо дістатись до бухти Санта-Домо.
Повторюю, я дуже хоробрий морець і страх ніколи не міг примусити мене хоч трохи обминати той шлях, що ним я бажав іти.
Мене дуже цікавило, чим може скінчитися буря в склянці води, і я сміливо посувався вперед.
«Може мене винесе на якийнебудь таємничий острів в оточення прекрасних сирен або ні німф», — думав я, і нічого не мав проти такої перспективи. Взагалі я пригадував дуже багато всяких можливостей, що їх завжди може вигадати людина, яка знаходиться під шістдесятим градусом, і що її кожний момент може підкинути шквал під який завгодно паркан, як незаконнонароджену дитину.
І так я посувався далі.
Туман оточував мене темною стіною з усіх боків. Шквали, що налітали, примушували мене клювати носом. Через деякий час я почув крізь туман крик:
— Хто йде? Не звертай!..
— Bateau ivre! — відповів я й повернув на кілька румбів.
Але той, хто питав, мабуть не знав французької мови й знову крикнув: