— Назимко!
— Ну, чого тобі? — почулося з того боку брами.
— Чи ти забула мене зовсім, не пам’ятаєш уже?
— А за що тебе пам’ятати?
Я розгубився: справді, за що ж пам’ятати? За те, що є, що такий недолугий і без стрижня в душі?
— Ти не стрічала…
— Кого б мала стрічати?
— і на веління князя не відгукнулася з матір’ю своєю.
— Хто хотів, той відгукнувся, а ми не схотіли і не схочемо.
— Пусти мене до себе.
— Не впущу.
— Хоч поглянути на тебе.
— Сліпий — не побачиш.
— Я не сліпий. Може, дурний.
— Може.
Я не впізнавав Назимки. Звідки це в неї? Чому гнуться й ламаються суворі мужі, а ця м’яка ніжна дівчина така несхитна? — Я ж хочу бути тільки з тобою, — благав я відчаєно. Вона засміялася гірко:
— Хочеш? А як же твій новий бог? Покинеш його — загинеш.
— Загину без тебе.
— Мене вже немає.
— А де ж ти?
— В лісах, на просторах, на волі! Це тільки мій голос тут, а душа вже далеко-далеко. і не шукай, не клич, не думай.
І зелене око зникло безшелесно, і знов тиша, безгоміння, без-рух, як на краю світу.
Я плакав і проклинав, проклинав і плакав, а вдіяти нічого не міг.
Може, споконвіку ведеться так, що чоловіки шукають і здобувають істину, а її хранительниці — жінки? Сліпа відвага і жадоба здобичі подвигали нас безжурно кидати домівку і йти світ за очі, вірячи в усьому князеві, який вів нас. Безмежні простори, могутні течії рік, чорториї, дикі гори, гнилі болота, непрохіддя гір — все долали і знов верталися зі своїм князем додому в славі й радощах, лишаючи позад себе пограбовані поля, пограбовані городи, позограбовані душі — що нам було до них? Та ось вернулися цього разу, і вже й не знати — чи привезли здобич, а чи й самі стали здобиччю?
Назимка не схотіла ставати здобиччю. Ще раз стояв я перед брамою, і знов дивилося на мене крізь щілину зелене око, і голос близький і далекий-далекий водночас кликав мене з надією і відчаєм: втікаймо! В ліси, на простори, на волю, в надії — втікаймо!
Я не повірив у жіночу рішучість і був покараний самотністю. Брат Несміян був мені найближчою людиною на всім світі, я кинувся до нього: поможи!
Він не міг збагнути, чого я хочу.
— Чим тобі помогти?
— Порадою.
— Як махати мечем?
— Не смійся, в мене душа болить.
Він звався Несміян, а з мене сміявся. Довго й грубо.
— Плюнь і викинь з голови. Знайдеш собі ще! — сказав суворо. — ї щоб я від тебе не чув більше!
І тоді мені все збайдужіло.
Князь послав дружини з пресвітерами у всі землі, в Новгород, Ростов, Суздаль, Володимир-Волинський хрестити люд і утверджували нову віру — я не випрошувався нікуди, лишався при княжім дворі. У Києві стали закладати великі церкви: церкву Василія на тому місці, де стояв Перун, і Десятинну церкву біля князівського терема, в стольнім граді заколотилося й заклекотіло, — я не дивився на все те, а знав тільки своїх коней. Володимир звелів одбирати в нарочитої чаді дітей і віддавати на вчення книжне, якого досі й не знано, але про яке давно вже було пророцтво, глаголюще: во оні дні почують глусії слова книжнії і ясен буде язик гугнивих. Я не зваблювався обітницею вознесіння розуму, воліючи лишатися попихачем.
Брат Несміян повернувся з походу на Новгород, де непокірливих новгородців тисяцький Путята хрестив вогнем, а воєвода Добриня мечем; немало подивувався, що я так тяжко осів у Києві, сказав, що зрушить мене з місця, щоб не обріс мохом.
— Не чіпай мене, — попросив я.
Він глянув на мене пильніше, та хіба ж міг побачити в моїй душі біль, безум і безнадію?
— Кров у тобі грає,— сказав брат.
Я мовчав, бо й що мав відповідати?
— Дурна кров, — вперто вів своєї Несміян. — А чом дурна? Бо молодий ще.
— і дурний? — сумно усміхнувся я. — Був дурний, а тепер порозумнішав, та пізно.
Несміян довго дивився на мене мовчки. Я теж мовчав, бо вже сказав усе, що мав сказати. Тоді брат промовив:
— Порозумнішав — ото й добре. Ліпше буде запомогти тобі.
— Вже мені не поможе ніщо.
Ой, біда, біда! Люди народжуються і помирають, і ніхто їх не порятує. Може, тому й поводяться, мов неживі? Обіцяють не порушувати клятви — і ламають її щокроку. Твердять, що гріх губити душі людські — і палять села й города, не лишаючи в них ні челядина, ні скотини. Розум замінюють вірою в марній надії, що зі зла може народитися добро, а завдяки брехні можна дійти до правди. У Києві додалося жорстокості з новим богом, а в людях народилися лицемірство і двоєдушність. Кожен мав тепер дві маски — святкову й буденну, — одну надягав у себе вдома, іншу виносив на вулицю, до церкви, до князя, два лиця, два одяги, дві страви, два настрої — київський і царгородський — входили в наше життя, молитви по-царгородськи, плачі і пляси по-київськи, віра по-царгородськи, а вже сумніви тільки по-київськи, їхнє лицемірство, наші хитрощі. Нова віра — мов золота сіть, мов медвяна ріка з кисільними берегами, — ось ляже на землю, і все зацвіте, заспіває, і люди житимуть, як птиці небесні, що не орють і не сіють, і хліб щоденний заміниться солодкою їжею богів. Во ім’я отця і сина і святого духа!.. Старих богів було багато, і кожен мав своє лице, тепер бог був один, поставав у трьох іпостасях, єдиний у трьох лицях, і цього несила було збагнути. Але не вірити в се — гріх, сумніватися — гріх, думати — гріх ще тяжчий. Гріх нависав над кожним, як меч караючий, і примушував ховати те, що в душі.