— Як звешся? — спитала вона без цікавості.
— Сміянко.
— Питаю, яке твоє християнське ім’я, рабе божий.
Ось я вже і раб у нового бога, а був же навіть у князя вільний чоловік.
— Миколай.
— Ти мав невісту в Києві?
— Так.
— Де вона?
— Поїхала.
— Не прийнявши віри нашої?
Я мовчав.
— Прийняла чи не прийняла віру нашу?
— Не прийняла.
— і животіє десь у гріху? Я мовчав.
— А ти тут.
Я мовчав. Міг би сказати, що примусовий бог однаково, що примусове щастя, але кому говорити!
— Піди, знайди і приведи! — холодно звеліла княгиня.
Я розтулив рот, щоб перепитати, щоб сказати про те, що не знаю, де шукати Назимку, і що коли й знайду, то не повернеться вона сюди, ні вона, ні її мати.
Та біля мене вже зродився бородатий царгородський ієрей, в негнучких шатах, з хрестом і книгою у руках, велів воздвигнути два персти правої руки і свідчитися живим богом, що владичествує на небі, а тоді нахилив мою неслухняну голову над розгорнутими харатьями і примусив цілувати перші слова святителя Іоанна Богослова, які прорікали «На початку було слово», означаючи тим, що бог невидимо присутній при такій клятвенній обітниці і знає всі твої душевні порухи. Наостанок тицьнуто мені для цілування животворящого хреста з розп’яттям і виштовхано в плечі і в спину з гридниці: не стовбич далі перед світлі очі, іди й мерщій виконуй високе веління.
Брат ждав мене на морозі.
— Чом же не підстрибуєш? — прискалив око.
— З якої речі?
— Допущено ж тебе до самої княгині!
— Чи я хоч бачив її.
— Зате вона тебе бачила. Вона все бачить і все знає. Зласкавила тебе своїм поглядом — і тепер маєш почуватися щасливим.
Я не йняв віри почутому.
— Зласкавила? Щасливий?
— Тобі ще мало?
— Ти хоч знаєш, що вона сказала?
— Ну!
— Звеліла: «Піди, знайди і приведи». Це про Назимку.
— То й піди, знайди і приведи, хай охреститься і стане, як ми.
— Коли ж вона не хоче!
Брат посвистів крізь зуби.
— Велять — корись. Казав же тобі про золоту ложку? То й ще скажу.
— Ти вже й золотої гривни на шию запрагнув? А душу в золото не сховаєш!
Брат знову свистів крізь зуби. Ось тут він ще мовби й брат, а стає перед владними очима — і вже чужий мені, вже тільки раб і підніжок, готовий занурити меч у будь-чиї нутрощі за велінням князя чи воєводи. Я відвернувся від Несміяна, глухо мовив:
— Ніколи тобі не прощу.
— Бо дурний, — сказав він добродушно. — Поможу тобі зготуватися в путь. Коли вирушиш — завтра?
Все в мені збунтувалося. Я здогадувався, де можуть бути Назимка з матір’ю, рвався туди душею, але не наважувався кидати княжу службу і Київ заради дівчини, тепер мене витурювали звідси безжально й принизливо. Був я такий нещасний, що мимоволі подумав: може, й нового бога принесено, щоб зробити всіх нас нещасними? Я думав: як же так? Чому ця жінка повеліває нами? За яким правом здобула вона владу над нашою долею і животами нашими? Чому відступається від нас князь наш? Ми ж завжди були з ним і біля нього, з князем вирушали в походи й поверталися, завжди поверталися, а тепер мені не було вороття. Приголомшений тим, що сталося, відкинутий і викинутий із звичного життя, я був геть без-радний. Хоч мав би радіти: до Назимки, до Назимки!
Та Назимка далеко, ще й не знати де саме, а тут ось холодне веління: «Піди, приведи», — і нема рятунку.
Виїздив я з Києва удосвіта, бо день зимовий короткий, а путь заповідалася невідома й далека. Не було мови про мій від’їзд, все творилося в непомітності, проводжав мене тільки брат мій Несміян, бо брат, а я й не знав: докоряти йому за зрадливість чи, навпаки, дякувати за поміч, за те, що випущено мене на волю, хоч і не без відчаю при мислі про повернення. Куди я їхав і чим кінчаться мої мандри? Я був такий молодий, що не знав ще відчаю. Та не міг стриматися перед братом і не подивуватися мстивій дріб’язковості багрянородної жони, яка сиділа в золотій київській гридниці, мов змія під каменем.
— Як же так, — ледь ворушачи застиглими від морозу губами, допитувався я в старшого брата, — як же може бути, щоб ся імператорська сестра прибула до нашої вільної землі і привезла з собою не дух і норов великої імперії ромейської, а тільки жорстоку хіть невтомного переслідування і вловлювання кожної живої душі?