— Чого прийшов? — прошепотіла вона непривітно.
— По тебе, — сказав я.
— До мене? — Мабуть, у мене від морозу затверділи губи, і тому вийшло не «по тебе», а «до тебе», принаймні так, на моє щастя, почулося Назимці, бо вона знов перепитала: «До мене?», тепер уже голосніше й привітніше, хоч ще не без перестороги й недовір’я в голосі.— Довго ж ти збирався.
— Князь не пускав.
— Тепер пустив?
Сказати їй, що я посланий по неї та й не князем, а тільки княгинею? Тоді вже не побачу Назимки ніколи, хоч би привів сюди цілу княжу дружину.
— Стужився я за тобою, — сказав я правду, а тоді додав брехні: — Так стужився, що втік.
— Од князя?
— Од князя.
Князя Назимка знала, всі його знали, про нього й мова. А про княгиню можна й змовчати. Чого не знають, того не остерігаються.
— Впустимо його, діду? — спитала когось Назимка.
Повільно, тяжко, з стогоном розхилялася брама, та все ж розхилялася! Невловимий дід з кручі наставляв на мене хитрі вуса, за ним чаїлася Назимка, в сизому, як паморозь, корзні, з непокритою головою. Я кинув повіддя і розставив руки, але Назимка не падала мені в обійми, а дід стримів перед очима, як замшілий стовп.
— Хоч поглянути на тебе, Назимко, — заблагав я.
— Встигнеш, — сказала вона. — Чи, може, побіжиш далі?
— Сказав же: до тебе прибіг.
— То й гаразд. Іди з нашим дідом Плютою. З ним і будеш.
— Риба до хліба та риба без хліба, — ведучи мене за собою, бурмотів дід Плюта.
— Не помори, а перекорми, — невесело віджартовувався я.
Дід мовчки показав мені, куди поставити коня: під довгий навіс, де в нього зберігалися два човники-довбанки і в одному з кутків під саму покрівлю набито було сіна, не знати й для якої потреби. Хижа дідова, зовні темна й непоказна, всередині дивувала просторістю, від побілених стін і стелі, хоч і вкритих тонким шаром кіптяви, лилася та спокійна світлість, од якої в чоловіка м’якне душа, а тіло огортає затишок. Вогнище посеред хижі обставлене товстими шиферними плитами, мабуть, і все ложе для нього з шиферу — надовго зберігає тепло і не дає розприскуватися вогневі вбоки. Отвір для диму в стелі — між двома грубими сволоками, поперек яких густо покладені грубі слижі, все це громаддя тяжко нависає над головою, надто ж у такого здоровила, як я, і мимоволі кортить пригнутися і шукати захисту десь у далеких кутках цього дивного житла.
— Хата в тебе простора, діду, а стеля тяжка, — не втерпів я.
— Небо легке, — сказав дід, лаштуючи вогонь.
Я хотів виказати свою київську зверхність, тому не змовчав:
— На небі бог, а чоловік на землі.
— Який бог і який чоловік, — відмуркнув дід. — Рибу їсти вмієш? Кістками не давишся? А то ви в свого князя саму вепрятину та оленятину їсте!
— Срібними й золотими ложками! — похвалився я.
— і син мій дурний звабився князівською ложкою! Казав йому: не йди! Так сам же князь ішов тут, побачив мого сина, вподобав, узяв собі в отроки. Казав йому: втікай! Не послухав батька — загинув. Тепер Горина — вдовиця, а Назимка — сирота.
— Не дам їх зобидити! — гордо заявив я.
Дід Плюта пустив поза вуха моє кукурікання, чистив рибу. Риба з холодної зимової води — велика, сильна.
— Спатимеш як? — спитав дід. — На кожуховій постелі чи на льоновій? Небіжчиця моя — все на льоновій любила.
— Я ж воїн, то й ліпше на кожухах.
— Зостанешся чи побіжиш далі? — без цікавості мовив дід.
— Прийшов, то зостанусь.
Я ще хотів додати: «з Назимкою», — та вчасно затулив рота. Спитати б, де живуть Назимка і її мати, чому не разом з дідом у його просторій оселі, та знов забракло мені відваги, ждав дня, де були всі мої надії.
Дід Плюта не дав мені доспати. Розштурхав ще вдосвіта. Золотий вогонь палахкотів посеред хижі, розганяв нічний холод, огортав хвилями ласкавого тепла, ось тут би поманіжитися, в солодкій дрімоті згадуючи Назимку і вигадуючи завтрішні мови-перемови з нею.
— Боки повідлежуєш, — бурчав дід Плюта, — а риба не жде. До неї треба зрання.
— Вчора ж, діду, ходив надвечір, — борюкався я.
— і надвечір треба буде йти, а зрання так само. Чи не зучений у князя рано вставати?
— У князя часто й зовсім не спиш, коли треба.
— Отож, отож: коли треба! Зодягайся та й підемо. Коневі твоєму я вже підклав сіна. Напувати поведеш, як вернемось.
— Ще й риба вся спить.
— А ми її сонну й візьмемо!
Крізь якусь довгу нору, в якій згори й з боків сипався на нас пісок, дід вивів мене одразу до Дніпра, мало не під ту саму кручу, в якій він учора сховався від мене, пригінці побіг по темній кризі, махнувши мені рукою, щоб не відставав, довго так бігав, кружеляв, то беручи під берег, то знов на кригу, видно, збивав мене з сліду, ще не вірив, остерігався, а може, просто вів себе, як усі рибалки й ловці, які добровільно майже ніколи не показують своїх угідь стороннім. Коли вже й самому остогидло виписувати заячі петлі, дід змилостивився наді мною: