Дід Плюта не дуже переймався моїм невдоволенням.
— Щастя шукай, а в могилу лягай! — насмішкувато вихекав він з сипкого снігу.
Бачити б мені серед білих снігів і сивого морозу гнучку, як стебло, Назимку, а тут метлялася перед очима широка дідова спина в брудному кожушку, з дірок якого стирчали чорні космахи вовни, та погрозливе ратище з дідового плеча мало не штрикає тобі в лице. і моє ратище з якогось темного вузлуватого дерева гнітить плече, мов камінне, ладен би пожбурити його в замет, та тільки з чим же зостанешся тоді перед чорним звіром? Було б ловців кількоро, то заломили б ведмедя в лігві, заклали перехресним пакіллям, не дали вискочити на волю і тоді легко б здолали хоч і найдужчого бурмаку. А так — надія не знати й на що. Хіба на цього дивного смерда, біля якого і я з вільного дружинника стаю мовби смердом?
Коли йдеш, то довго, а доходиш, то вже ніби й швидко.
На зимівлю медоїд облаштувався під корінням старої великої сосни, зваленої вітром в горобину ніч на краю тісної галяви, обставленої ще старішими соснами і дубами, в дуплах яких, мабуть, можна було знайти чимало бортей з густим медом, припасеним бджолами до нових квітів. Вивернуті з багатовікового ложа могутні пальці-відростки товстелезного стовбура, буре лахміття порваного страшною силою смерті коріння, здиблене півкружжя земляної нори з грубим шаром соснової глиці, з переплетеною густою сіттю трав’яних коренів темною мервою і затужавілими пісковими грудомахами утворили просторе шатро, захищене з трьох сторін, а з четвертої, вільної на всю довгу зиму, надійно запечатане, як щільники воском, тугим снігом, під яким десь міцно спав, видивляючись на свої золоті бджолині сни, той, кого ми шукали.
— Стриб-постриб та вже й тут! — звеселено гукнув дід Плюта, вигрібаючи ратищем у глибокім снігу, як веслом у воді.— Ось тобі, хлопче, й лігво! А де лігво, там і ведмідь, а де ведмідь, там і шкура.
Я мало не замахав з переляку на діда: тихше, звіра сполохаєм! А його ж і треба було сполохати, для цього плуганилися сюди по річковій кризі, сніговою цілиною, крізь чіпкі чагарі і зачаєні гущавини. Дід Плюта чи й зауважив мій переляк, для нього тепер був тільки звір, здобич, а все інше чи й було, не давши мені знаку, він обтоптав ведмеже лігво туди й назад, знайшов на чистім снігу потемніле кружало, яке надихав знизу звір, поманив мене, може, щоб успокоїти мою вперту голову, тоді сказав:
— Ти, Сміянку, відійди он туди за коріння, а я розбуркаю стервеника ратищем. Як він вистрибне, то пильнуй і запомагай!
— А коли спатиме? — по-дурному спитав я.
— Поспиш, як по ребрах ратищем проскородять!
— А коли тут глибоко снігу? — не відступав я.
— Глибоко для дурного ума, та не для мого ратища!
Я відступив убік, став, де сказано дідом, де ні потреби, ні небезпеки, а дід Плюта наосліп крізь товщу снігу розштурхував спанька, як розштурхував щодосвіта мене на теплій кожуховій постелі. Сонце вже кідбилося і з-понад дерев пригрівало галявину, розганяючи мороз. Я підставив під його проміння спину, заплющив од приємності очі, потріщав кістками й сухожиллями, пробуючи молоду силу, а коли глянув на світ божий, коло мене стояв ведмідь. Звір стояв переді мною так, ніби тут і був. Ведмідь любить стояти на задніх лапах. Ведмідь лю… Він не стояв, а йшов на мене, безшелесно сунувся, ніби плив у маренні, в маячні, в погибелі. Він не бурчав невдоволено, коли його потривожено в лігві, не ревів, не рикав і вихопився з нагрітого кубла не там, де його ждали, не на того, хто розтривожив його сон, а в місці несподіваному, неспогаданому, неможливому. Як і коли він зміг перестрибнути аж сюди?
Від несподіванки й страху я осліп і не бачив уже ведмедя, не бачив, як він напливає на мене, як наставляє передні лапи, може, він уже й ревів, та я оглух і не чув навіть власного крику, мабуть, оповила мене тяжка хмара звірячого смороду, та я не відчував її, бо мені відібрало віддих і забило памороки. Невміло борюкався я з гунадзуватим ратищем і не міг дати йому ради. Ще міг би вихопити з-за пояса сокиру і розвалити череп, та нездатен був одчепитися від ратища.
Пропад! Пропад! Не був зготовлений я для справжнього чоловічого діла, неповоротка душа моя і розум неповороткий, а з ними й тіло. Дикий звір, ще й не прочунявшись як слід, гострим нюхом своїм вичув мою ламливу силу і вдарився не туди, куди мав би вдаритися і натрапити на зготовленого діда Плюту, а в той бік, де ніхто його не сподівався, і, хоч я мимоволі опинився на путі у ведмедя, для нього це було пусте місце і знав він це краще за мене, мовби й народившись з цим недовідомим знанням у своїй потужній волохатій туші.