— Олько, ти спиш?
Вона зродилася біля мене миттю, так ніби стояла ось тут — раз ступнути.
— Тобі щось дати? — стурбовано спитала. — Хочеш пити? Я тебе липовим цвітом відпоювала всі дні…
— Не треба нічого, спасибі. Ти мені скажи, знаєш що? Скажи, скільки бог відпустив Ноєві дощок на його ковчег?
— На ковчег? О, боже ж мій, Миколо! Ти, мабуть, повредився розумом!
Я зовсім не схожий був на шаленця, коли спокійно повідомив:
— Сто двадцять чотири тисячі. Чотирьох дощок не вистачило…
— Що тобі ці дошки посеред ночі? — ще дужче стривожилася вона.
— Для плавби, Олько, для вічної плавби. Ной і досі плаває в своєму ковчезі, а ми підпливаємо до нього… У що ви поклали Оксану?
— Оксану? Ой, боженьку милий! Та в труну ж, у труну! Директор ваш, такий же добрий чоловік, аж у город їздив і привіз, казав, там з такого тобі дерева…
— Де її поховали? — жорстко спитав я.
— Тут і поховали, в садку під грушами— Це вже я вибрала, а головний лікар поміг, бо тут у вас є такий, наче наолієний, так той все рвався заснувати кладовище, Оксаною йому, бач, захотілося заснувати…
— Щириця.
— А головний лікар Трохименко йому й каже… Та я ж дурна зовсім, розпатякалася! Тобі ж не можна… Бог мене покарає, як я тобі навредю…
Безсилість була, мов сп’яніння. Знов, як тисячу літ тому, плив я по теплому морю за чужим богом, супротивна хвиля била в ніс ладьї, і вибризки моря були гіркі, як його правічне лоно, що з нього, мабуть, зроджувалися всі ті понурі полчища, які знай наповзали на мою землю. А тоді непомітно, не знати як опинився я вже в степу, і степ був, як море, він переходив у море непомітно, природно, закономірно і, сказати б, по принуці. Йому набридло твердо лежати під вітрами і закортіло, бодай на короткий час порушивши рівновагу сущого, погойдатися на хвилях, разом з хвилями, стаючи ними. Степ був морем, і море було степом. Хіба ж то не воно гриміло ударами своїх валів, коли ми з Оксаною сиділи в садку під грушами, посадженими нею з привезених Паталашкою мліївських саджанців, а на столі перед нами вареники з вишнями і з медом, а перед тим — борщ з голуб’ятами і молода картопля в сметані з смаженими коропами, і знов на ній було синє плаття без рукавів, легеньке, все у вирізах, її улюблений синій колір, барва богородиці, і очі в Оксани були, немов у богородиці — безмежні й бездонні, і її голі руки — мов сама ніжність, і кожен її порух, кожен жест, кожне скинення брови, і тисячі подробиць її тіла, і того вечора, і всього життя, якого не розіб’ють ніколи ніякі гримлячі вали… Толстой казав: «Нельзя жить подробно». А Пастернак: «Не знаю, решена ль загадка зги загробной, но жизнь, как тишина осенняя — подробна». Ціле, хоч яке велике, можна звалити. Упав навіть колос Родоський, що був одним з чудес світу. Але подробиці завжди лишаються цілими. І мені від Оксани тепер лишаться тільки подробиці. Який жах!
Вранці приїхав Трохименко.
Я знав його вже давно. Щоосені приїздив він на агростанцію, і вони йшли з Паталашкою полювати на куріпок. Щириця плентався за ними, мов ледачий мисливський пес, але не підбирав здобичі, а ретельно занотовував у своєму гросбусі, хто, коли, скільки і яких пташок убив і куди подів: чи забрав собі, чи здав для громадського харчування. «Пиши! — кричав йому Трохименко. — Пиши свою відомість, а тоді напиши донос! На мене можеш хоч товаришу Сталіну накатати — однаково ж сам вождь не збагне, на яку мою половину ти доносиш: чи на ту, що лежить під Тернополем, чи на ту, якою керує Стуконіг…»
Трохименко був безумний і безстрашний.
З четвертого курсу медінституту він пішов на фронт, різав руки й ноги, пошматовані фашистськими осколками, під Корсунь-Шевченківським, оперував у селянських хатах, в медсанбатівських наметах при світлі звичайних ґасових ламп або зроблених із снарядних гільз «катюш», тоді з диких завірюх Корсуня, мов бог на хмарі, переплив у бездонну багнюку під Тернополем, де потопали люди, коні, гармати, машини, танки, здавалося, потопає у вселенській грязюці сама війна і де тільки смерть не потопала і косила людей, як перед кінцем світу, і Трохименко стояв за саморобними хірургічними столами до оніміння рук, і спини, і всього тіла, а тоді в медсанбатівський намет, де стогнали й кричали на хірургічних столах поранені, влучила п’ятдесятикілограмова німецька бомба, і Трохименка врятував стіл, який злетів у повітря і накрив хірурга, щоправда, не всього, а тільки його ліву половину, а права половина… Трохименку відірвало праву руку, вибило праве око, відрізало ступню правої ноги, але він зостався живий, ще й рвався після госпіталя на фронт, хоч книжки Бориса Полєвого про Маресьєва тоді ще й не було.