— Я нічого не казав, але Оксана все знала.
— Як же вона могла знати? — зойкнула Олька.
— Бо я пам’ятав тебе, те наше… і не хотів, а пам’ятав, воно само вгніздилося десь у найпотаємніших закутках мозку, зачаїлося там, не подавало ні голосу, ні знаку, та однаково Оксана відчувала це, її любов була така велика, що не відчувати, не знати всього в мені вона не могла… Знала, мовчала й мучилася… Інші жінки рятуються ревнощами — цією відтулиною в дикість, в первісні хащі,— вона не знала цього принизливого почуття…
— Як же воно виходить? — підвелася Олька. — Ти таке оце кажеш, ніби Оксана через мене й померла? Ніби я вбила її отою одною ніччю, коли ми обоє з тобою нічого й не знали?
— Сядь, Олько, — спробував я заспокоїти її,— хіба я сказав, що ти винна? Винним можу бути тільки я, та тепер уже пізно про це говорити.
— То що ж мені тепер робити?
— Хіба я не сказав? Не можу тебе відпустити. Відпущу — пропаду. Я ніби й ожив, а душа ще не відтанула…
Вона несміливо доторкнулася до моєї руки.
— А де моя душа, Миколо? Може, її й зовсім немає, а саме тіло, моє прокляте, ненависне тіло, оцей гріх непростимий?
Я нахилився й поцілував Ольку в щоку, без пристрасті, по-братськи.
— Спасибі тобі за ці слова Олько. Хто тільки не лякав нас гріховністю плоті — і релігія, і влада, і чорнокнижники, і фарисеї. А люди ж однаково не могли зректися плоті, вони тільки затаювали це, лицемірили, брехали… А ти — щира душа. Багатьом біля тебе страшно, може, страшно й мені, але хто тепер мене порятує? Без Оксани я безсилий…
До самої глибини літа ми жили з Олькою, як брат і сестра. В лабораторії працювати вона не захотіла. Я показав їй крихітну грудочку ґрунту в мікроскоп. Жах у жменьці праху. Вона відсахнулася від монокуляра, сплеснула руками:
— Кублиться як нечиста сила! А коли воно підніметься, як на дріжджах, та посуне на нас?
— Там існує саморегуляція, як і в людей. До того ж є наука, яка повинна стояти на сторожі.
— Хай воно сказиться, щоб я ото тут ниділа! Піду на якусь важчу роботу. Після каменоломні мені вже ніщо не страшне.
Ми вже завели на агростанції невеличке тепличне господарство, і Олька пішла туди працювати.
Того серпневого дня над степом переливалося таке несамовите марево, що його примарливі хвилі ніби вхлюпувалися звідусюди на агростанцію і там усе пливло в перлистих потоках: люди, будівлі, дерева, навіть слова «Половецький степ», як означення безберегості цих просторів.
Олька принесла диню. Не кругленьку «колгоспницю» і не грубокору «репанку», а величезну скибчасту «канталупу» — жовту, пахучу, соковиту.
— Миколо, — гукнула вона мені з кухні,—заріж диню, а я піду обкупаюся!
В саду за малинником я влаштував літній «душ»: на чотирьох металічних стовпцях великий залізний бак з «ситечком» унизу. Бак наповнювався з водопроводу, нагрівався на сонці мало не до кипіння — пролетарський замінник буржуйських басейнів! Ольга любила воду, як русалка. В мене було враження, що вона й не ходить, а тільки плаває, і пливе весь час до мене, підпливає ближче, ближче, і страх мене брав: а раптом допливе!
Всі ці роки, що минули після смерті професора Черкаса, мені доводилося часто їздити до Москви й до Києва. Покінчивши з службовими справами, я влучав хвильку, щоб зазирнути до магазинів, подобалося мені купувати взуття для Оксани («Божевільний, куди ж я взую ці шпильки? Хіба що в їдальню до Паталашки?»), та найбільше любив я привозити з Києва глечики, миски, вази, які купував у тамтешніх гончарів, а тоді внадився до керамічної майстерні на подвір’ї Софійського собору, і тепер наш будинок наповнювався жовто-синіми левами Галини Севрук, фантастично зеленими птахами Железняка, червоними й чорними чортами химерного діда Кацимона; любив я також відвідувати антикварні крамниці з старовинним посудом. Вся наша історія минула серед горшків, полумисків і макітер (а чи знаєте ви, що слово «макітра» прийшло до нас з Візантії?), а десь була дорогоцінна порцеляна, крихка й ніжна, як жіноча краса, були розмальовані квітами й травами фаянси, і майоліки, обціловані вогнем. Я купував і привозив додому гарднерівські чайники і чашки, мейсенські тарілки, кузнецовські підноси… Грошей у степу тратити нікуди, і я купував ці, власне, й не потрібні нам з Оксаною речі, що нагадували про чуже життя і чуже щастя, але навряд чи могли б стати запорукою щастя нашого. Так воно й сталося. Після смерті Оксаниної я жодного разу не відчиняв шафи з посудом, банкетів ми з Олькою не влаштовували, а так — досить було миски та чашки.