Сказано ж у апостола Павла: «Коли мовами людськими глаголю й ангельськими, любові ж не маю, то стану я як кимвал бряцаючий і бубен гудячий» (До корінф’ян, 13).
Блукав я серед снігів кремлівських, ослаблий духом і тілом. Ряса чорна гойдалася на мені, світ гойдався довкола, а з ним гойдалася моя душа. Кожному своя путь і погибель, і сап’ян, і ситець, і Візантія остання. Сніги випадають ще до Покрови, зловісно, темно, вовче виття з-за стін, а заграє сиза зоря передвесіння, блисне сонечко, синички застрибають на снігу, заграють у свої тоненькі срібні дудочки, — і пітьма відступає, душа відм’якне. Благословіте клянущія ви, добро творіте ненавидящим вам, і да не зайде сонце во гніві вашім.
Весна надходить, дороги чорніють з-під снігу, і бруньки на березах істочають всі аромати раю, а вдома вже видзвонюють жайворонки, сосни гудуть і постогнують верховіття ялин і високі тополі хиляться до самої землі, копитами ізраненої і кровію засіяної.
Старший брат-козак сниться у вогні, але не згорає, стоїть посеред вогню, мов у алмазнім вінці. А хмари низькі і тяжкі, гнітять груди і я, мов Данило Заточник в наверженії, яко Яків, що мав видіння ліствиці на небо. Паремію про видіння Яковом ліствиці відчитували ми в монастирській церкві на богородичні празники. Ліствиця вузька і крута і лишалася, як спокуса порятуватися тілом і кинути дух свій ще в глибші безодні.
Брат мій відчаєно метався десь між гетьманами сьогобічної й тогобічної України, між вогнем і полум’ям, рятувався від перемінливості української, та однак не врятувався, і в смутну годину прийшов мені лист од Маркової жони Явдохи про братову смерть, і про її нездужання, і про те, щоб вернувся я до рідних осель закрити їй очі на розстання вічне.
На Україну я міг повернутися, лише отримавши благословіння від архімандрита Чудова монастиря — помолитися чудотворцям Києво-Печерської лаври або ж відпуск з іночества і проїзні грамоти з двома рублями на довгу путь. Архімандритом на той час став по-стриженик Київського-Межигірського монастиря Іоаким Савелов, я бив йому чолом, бив чолом також і архієпископу чернігівському Лазарю Барановичу, прикликаному царем на собор проти патріарха Никона, і мені дано відпуск, і я возблагодарив бога, і возрадувався душею, покаявся в содіяному і простив усім, хто содіяв зло. Оставляйте і оставляться вам.
Вертався я на Україну загублений у великому обозі «нищого» і «убогого» пресвятого отця Лазаря Барановича. Єдиний з українських духовних ієрархів, він прибув на собор до Москви ще 12 жовтня, маючи при боку своєї милості 60 коней і 63 чоловік почту, з-поміж яких були: казначей Амвросій Биковський, два ігумени — Пафнутій (Макошинського монастиря) та Ілларіон, два протопопи — Чернігівський Петро Васильєв і Новгород-Сіверський Єлисей Константинов, архідиякон Михаїл Лежайський, уставщик ієромонах Венедикт, чотири диякони, три інока і челядь єпископська: конюший Яків, регент Симеон, восім півчих, кухмистр Антоній, кухарів чотири, іконописець Григорій, слуг троє, келейників чотири, служок чотири, гайдуків троє, конюхів два, візничих вісім, з отцем ігуменом служок три, син отця протопопа Чернігівського, служок протопопових чотири.
Для Барановича і його супроводу приділено 8 домів і поварня. На опалення відпускалося 40 возів дров щомісяця, але Баранович бив чолом, щоб указано було давати більше, бо зима люта, душі немічні, сорока возів стачає лиш на два тижні.
Кормових грошей видавано щодня по 5 рублів 24 алтини і 2 дєньги. Велика кількість запасів, надто питва, бо чутки йшли про пристрастя «хохлачів», навіть духовних, до горілки, щомісячно виділялося: 9 кружок вина двойного, 2 відра романеї, 2 відра ренського, 3 відра меду вишневого, 28 відер вина простого, 216 відер пива, 116 відер меду. Навіть для коней єпископових щомісяця по 50 возів сіна і по 50 четі вівса.
Протопопи приїхали з Барановичем не для «исправления церковних дел», а для випрохування жалуваних грамот на озеречка, млинки, сільця, слобідки, перевози і сінні покоси на прогодівлю. А єпископ мав брати участь у неправедному соборі, де з патріарха Никона знімали патріаршу фелонь і панагію. Він писав у Київ до Інокентія Гізеля: «Исчисляющий количество звезд и все их называющий именами, тот утвердил и сию звезду на небе церковном — пусть бы она светила долго еще».
І коли в перші дні собору на Никона, мов пси скажені, кидалися тільки троє ієрархів: Павел, митрополит Сарський, Ілларіон, митрополит Рязанський, і Мефодій, митрополит Мстиславський, а також колишній Ніжинський протопоп Максим Филимонович, а всі інші мовчали, цар возопив до свого синкліту: «Бояри, що ж мовчите і нічого не віщаєте і мене видаєте, чи я вам ненадобен!»