— Коли ж це Микола?
— Та вони б у вікно постукали, а це в двері вдарилося. Хоч спитайте його, хто воно.
Баба вийшла в сіни і крізь двері кілька разів спитала «Хто там?», але знадвору не долинуло ніякої відповіді, тільки знов ніби зворухнулося щось і затихло.
— Треба відчинити, — сказала баба Явдоха.
— А коли то якийсь зловмисник?
— Людська душа загибає, гріх, як не поможемо. Іди, Тетяно, присвіти мені. Колюню, сховайся за коминок, дитино.
Я сховався, а тоді вигулькнув, щоб мерщій скочити з печі і кинутися на допомогу бабусі й мамі. Бо коли вони відхилили надвірні двері, в сіни з мертвим стукотом упало щось велике, неоковирне, і вони не могли дати йому ради. Втрьох ми насилу втягнули до хати забитого снігом, обмерзлого чоловіка, він був довгий, худий і якийсь ніби горбатий, борода, брови, волосся з-під шапки в крижаному панцирі, губи почорнілі, очі заплющені. Живий чи мертвий? Баба Явдоха налила в кухлик нашого «чаю», підсолодила трохи буряковим медом, піднесла чоловікові до уст, спробувала влити йому бодай ковток. Тепла рідина потекла по крижаній бороді, потрапила в ніздрі, але, мабуть, якась краплина проникла крізь стиснуті губи і зціплені зуби, ледь здригнули в самому куточку чорні губи, ще кілька теплих солодких крапель упало на язик, покотилося далі в горло, в умираюче тіло, а їм назустріч видобувся ледь чутний стогін, а може зітхання, а може щось таке, для чого ще не існує навіть назви, чоловік не ожив, не розклепив очей, не зворухнувся, тільки отой дивний звук, немов звістка з не відомих нам світів, і більше нічого.
— Хто ти, чоловіче? Звідки? — питала бабуся, схиляючись над чоловіком і намагаючись влити в нього хоч трохи теплого трунку. — Тетяно, там у нас коржик лишився? Може, дати йому хоч крихту.
— Не можна, вмре, — застерегла мама. — Давайте йому пити — ото й усе. Більше ніяк не можна.
Чоловік ніби почув жіночі перемовляння, застогнав голосніше, мабуть, хотів ковтнути теплого напою, але мертве горло не могло поворухнути жодним м’язом і не прийняло рідини, вмираючий захлинувся і несподівано промовив зовсім виразно:
— З Таврії… Там смерть…
— і в Таврії… А як же Микола? — баба Явдоха випустила кухлик з рук, вхопилася за серце. — Тетяно, дочко, ти чуєш? Ой, горенько ж наше — і в Таврії!
Мати мовчки підібрала кухлик, налила в нього питва, підійшла до чоловіка — і відсахнулася від нього.
Чоловік був мертвий. Сніг на ньому танув, натікаючи на долівку чорною калюжею, дивний обмерзлий горб теж став танути і з-під криги проступали якісь ніби знайомі обриси. Я скочив поперед мами, тернув долонею по «горбу», відсмикнув руку, як од нещастя.
Мама стежила за кожним моїм рухом, мовчки взяла з мисника залізну тертушку, на якій ми терли буряки, провела по «горбу» раз, вдруге, втретє, очищаючи його від крижаної кірки, так само мовчки поклала тертушку на місце, глянула на мене: чи я все побачив? Я кивнув. «Горб» на вмерлому був незграбною великою торбою, пошитою з цупкого борошняного мішка, на якому великими червоними літерами було написано: СМФ — Сміян Микола Федорович.
— «Зінгер» там? — кивнув я на торбу.
— А де ж йому бути? — відповіла мама.
Ми перемовлялися, зовсім забувши про бабу Явдоху, яка нічого не чула, не бачила, не знала. Вона стояла біля столу, тримаючись за його край, мабуть, щоб не впасти, і невідривно дивилася на причілкове вікно, завішене грубим рядном. Хата стояла причілком до плавень, куди пішов дід Микола з машинкою «Зінгер» і звідки вже не повернеться ніколи — який жах, надто ж для мене, бо мій дід Микола Федорович Сміян і я, його онук, теж Микола Федорович Сміян, і коли пішов у безвість дід, то, може, пішов і я, а коли він десь помер, то чи ж можу вважатися живим я?
Але баба Явдоха була далека від моїх дитячих жахів, вона, мабуть, вірила, що ось у завиванні хуртовини почується тяжке дідове човгання і знайома рука легенько постукає в шибку і пролунає голос, од якого розтопляться всі сніги на світі. Та нічого не приносила немилосердна завірюха з крижаних порожніх просторів, тільки голодне вовче виття, темний стогін і якийсь моторошний шерех, ніби понурі вибрязки мідних кимвалів Табурянчиного оркестру над умираючим селом.
Брата тоді ще не було. Він народився через два роки для нового голоду років війни, окупації, а тоді — 1947 року. Всі діти на Україні завжди народжуються для голоду, і ніхто не може збагнути, чому це відбувається на такій всеплодющій землі. А в тридцять третьому і в тридцять четвертому на Україні діти не народжувалися зовсім. і в нашій Зашматківці теж не народилося жодної дитини, бо матері вмирали, а від мертвих — немає життя нового. В Зашматківці вмерло стільки люду, що з чотирьох колгоспів насилу зліпили один. Були: «Хвиля революції», «Червоний борець», «Схід», «Імені Петровського», а новий колгосп назвали «Імені Челюскінців». З якої речі саме челюскінці перескочили з далекого Льодовитого океану на вимерлі з голоду береги Дніпра, ніхто б не сказав, не знав і мій батько Федір, який став головою колгоспу після злиття.