Увечері підполковник Сейс давав бенкет на честь Перемоги, ми з ним обмінялися урочистими тостами, Попов, обливаючись щедрим потом, намагався перекласти щонайменшу кому, все було гаразд, та все ж маленький техасець щось відчув у моєму настрої і, влучивши хвилю, тихенько спитав про причину. Попов переклав слова Сейса і муркнув, що можна й не відповідати, бо все це нюанси почуттів і всіляка мерихлюндія, як на його погляд. Сам він волохато громадився біля своєї дружини, білявої, небесноокої, ніжної, як метелик, Віроньки, єдиної жінки на цьому суто чоловічому бенкеті переможців, і, звичайно ж, міг змаловажити нашими почуттями. Я так ніколи й не міг зрозуміти, чому Віра стала дружиною Попова, чим він привабив чи звабив її і як тримав біля себе — надто вже несумісними видавалися душі цих людей. Хоч як там було, сьогодні, на цьому маленькому бенкеті переможців тільки Попов міг почуватися цілковито щасливим, тому його порада не відгукуватися на доброзичливість американця мене якось прикро вразила.
— А чому б мені й не відповісти моєму вірному союзнику? — сказав я. — Справді, я не тільки радію в цей великий день, але й сумую. Моя рідна Україна, по якій двічі пройшла ця немилосердна війна, лежить спалена і понищена, і мій народ, може, зазнав таких втрат, яких людству не пророковано навіть на Страшному суді. То що ж мені — радіти чи печалитися? Сьогодні мені була добра вість: з’явився юнак з мого рідного села, а з ним ще дівчина, яку я знав багато років тому, а тоді забув, але дівчина зникла і загубилася ще до того, як я зміг її побачити, її рідний брат колись був моїм товаришем, ми грали в шахи, домагаючись перемоги, сьогодні нарешті людство святкує Перемогу, а я думаю: чи ж для всіх вона і кому яка перемога, хто живий, а хто мертвий? Може, сьогодні про це не слід говорити, та вже так сталося, що я вимушений.
Попов перекладав довго і старанно. Я дивився на майора Михна, той ледь помітно опускав повіки: все так, все правильно. Здається, я тут був наймолодший, окрім дружини Попова Віри, та це не означало, що я мав найменше спогадів. Людина зіткана із спогадів так само, як з думок і відрухів серця. і важить тут не кількість, а сила. Віковічні страждання мого народу давали мені перевагу над усіма цими людьми, тому я дивився на них з деякою поблажливістю, але вже не з тим барабанним відчуттям, що вдень на параднім плацу, а з співчутливим розумінням їхньої, сказати б, недосконалості.
До ранку я так і не заснув. Схопився, ще тільки сіріло за вікнами, обливав себе холодною водою в ванні, голився до рипіння на щоках, ладнав своє обмундирування ще ретельніше, ніж учора до параду Перемоги, все в мені колотилося, якесь велике передчуття стрясало мною, я не став ждати ранку, не хотів довіритися спокійним охоронцям комендатури, яких попереджено було ще звечора, вибіг з будинку і став нервово прогулюватися під здивованими поглядами темношкірих військових поліцейських, які, дрімаючи на своїх постах, по-коров’ячому жували свою американську гумку, далекі від турбот і пристрастей цього чужого для них континенту.
Вчора, коли я казав Пруні про ранок, я не мав на увазі якоїсь точно визначеної години. Який ранок і чий? Радянський чи американський, а може, й німецький? Ранок військовий чи ранок цивільний? Ранок вчорашніх в’язнів чи ранок переможців? Ми забули домовитися, та були селянськими дітьми, а для селян ранок починається сходом сонця, тому мені в моєму нетерпеливому передчутті не довелося довго ждати, на сонній вулиці величезного сонного збірного пункту, мовби зроджений моїм безсонням, з’явився густобровий присадкуватий Пруня, а поряд з ним ішла висока темноволоса дівчина, в грубому синьому платті з нашивкою «ОSТ» на грудях.
— Мабуть, ми рано? — ще здалеку гукнув Пруня.
— Про що мова? Бачите ж, що жду вас, — кинувся я до них назустріч, мимоволі забуваючи про солідність і стриманість, які личили такому начальству. Американські вартові, спокійно пожовуючи гумку, незворушно спостерігали за цією не зовсім звичайною зустріччю.
Пруня в останню мить вміло усунувся, випускаючи поперед себе Оксану, і її тепла ласкава долонька опинилася в моїй шорсткій руці.
— То оце ти та сама Санька, що була колись нашим шаховим суддею? — пожартував я. — Ну, здрастуй, Саню! Невже це справді ти?