— Здрастуйте, Миколо, — зашарівшись, як і в ті далекі роки нашого дитинства, ледь чутно промовила Оксана. — Я така рада, що оце бачу вас…
— По-перше, ніяке я не «ви», а тільки ти — заграбастуючи вільною рукою Пруню до нашого товариства — а по-друге, чом це ти й досі не скинула з себе оцю рабську одіж?
— А нехай! — вона майже впритул глянула на мене, і її довгі очі перерізали мені серце навпіл. — Я й додому так поїду, щоб усі знали!..
Я ще тримав її теплу долоньку, але тепер уже не відчував того тепла, бо горіла моя власна рука, горів я весь, і спробував приховати той небезпечний спалах за незграбним белькотом, залучаючи в свої спільники Пруню:
— Ми не дозволимо! Щоб така дівчина та їхала додому в якійсь обурливій німецькій робі? Нізащо не дозволимо! Правда ж, Пруню?
— Хіба я їй не казав? — підтримав мене Пруня. — Так вона ж затялася на своєму: не скину й не скину! Всі дівчата вже он у спекулянтів понакуповували платтів — тепер такі, що й не впізнати… Від негрів одбою нема.
Я глянув Оксані в очі, хотів спитати: «А ти хіба не хочеш стати, як усі дівчата?» — але з моїх уст не видобулося й звука, я ніби поплив у темній воді цих довгих очей, я потопав у них і вже не знав, чи вирину.
Пруня свідомо чи несвідомо, кидав мені на темні води рятувальні кола якихось випадкових слів.
— А Оксані й плаття ні до чого… її в оцьому «ості» ще дужче штурмують! і чорні й білі, вже й лейтенант один кружляє… Ну, скажи, Оксано, що не брешу!
— Пруню! — якось гордовито кинула вона хлопцеві.— Я ж тебе просила!
Пруня зів’яв, зіщулився, скапшучився.
— Ну, просила. Було. Та я ж хотів… Микола ж наш, хоч і такий тут начальник…
Я нарешті зумів якось виплисти на берег, обтріпувався, стрибав то на одній нозі, то на другій, витрушуючи воду з вух, набував належної форми, перебирав командування у свої руки.
— Начальників і все інше відставити! — заявив я рішуче. — Ми зустрілися серед тисяч і мільйонів — і де ж зустрілися?
Тепер я не відпущу вас од себе. Зробимо так: для початку — підемо до мене і поснідаємо. А вже тоді…
— Миколо, не треба нічого, — з несподіваною твердістю сказала Оксана. — Нікуди ми не підемо, не треба нам іти. і ми вже давно поснідали. Правда ж, Пруню?
Тепер вона закликала Пруню в свої союзники, і цей м’який, мов віск, хлопець радо кинувся виконувати її веління і закивав чорною кучмастою головою: справді вже снідали і, звичайно ж, не треба їм іти до цього корпусу, пильнованого чорношкірими американцями із зловісними літерами «МР»[9] на рукавах.
Я здався без бою. Це довгооке дівчисько з часів наших шахових баталій з Василем Григоровичем, виявляється, здобуло наді мною необмежену владу, і мені тільки й лишалося, що коритися цій владі.
— Гаразд, — сказав я, — тоді мені доведеться піти з вами і подивитися, як ви тут живете.
Пруня вив’юнився з суто українськими хитрощами:
— А що там тобі дивитися, де я і що? Записали мене в якийсь батальйон, то мені й однаково! Ти піди поглянь, як там наша Оксана!
— Не станеш заперечувати? — спитав я Оксану.
Вона мовчки різонула мене своїми довгими очима, і я ще раз вмер з переполовиненим серцем, а тоді воскрес і навпомацки, розставивши руки, ніби в тумані, посувався не знати куди і як: чи за Оксаною, чи поперед неї, чи я вів їх обох, чи вони мене. По дорозі Пруня непомітно вислизнув з нашої трійки, лишивши нас удвох, далі вже був справжній туман, густа імла, заморока: четвертий жіночий корпус, суворі чергові біля входу, які мовчки відкозиряли моїм погонам, а надто ж орденам, простора кімната на другому поверсі, чотири солдатські койки з тумбочками біля них, стіл посередині, чотири казенні табуретки, як у в’язниці, але посеред столу букетик квітів у глиняному глечику, на коєчках безладно порозкидані всілякі жіночі дрібнички, а переді мною ніжні лиця трьох Оксаниних подруг — Олі, Каті, Наталки, і весь простір кімнати наповнений і напоєний, пронизаний і просочений тим всемогутнім і обезвладнюючим духом повабу, перед яким були безсилі й безпорадні найславетніші герої всіх часів.
Мов сонний, або й зовсім сліпий, я безпомічно простирав руки, шукаючи захисту в Оксани, а може, мені тільки здавалося, ніби я це роблю, насправді ж я щосили намагався виказувати перед чотирма ніжними загадковими істотами всю фронтову загрубілість і черствість, все своє солдафонство і всю начальницьку нікчемність. Бите й перебите тіло моє однаково ж було молоде й жадібне до всіх людських утіх, голова гула від високих ідей і твердих вказівок, а гаряче серце ждало щастя і з надією шукало його в кожному дівочому погляді; пройшовши війну до самого кінця, до Перемоги, вцілівши, зберігшись і навіть геройствуючи, обнизаний орденами, які були дорожчими за нашу кров, я тепер ніби повнився громом переможних салютів, дзвенінням бронзи і сталі, і слова, з якими я звертався до дівчат, теж були якісь металево-неживі: «Ну, як, дівчата? Як життя? Як настрій? Які претензії?». Та це говорив ніби хтось інший, а я був знічений, розгублений, безпорадний. «Дрімає розум, серце мліє». Безглузді слова ще вилітали з моїх уст, а хтось засоромлений уже мимрив, що треба йти, бо справи, ждуть союзники, ждуть полки й батальйони, повсюди ждуть капітана Сміяна, і він не має права отак десь надовго затримуватися, хоча, коли вони не проти, то хотів би їх ще провідати і коли що… Оксана хотіла провести мене, але я замахав руками: не треба, сам зумію виплутатися з цих коридорів, казарменні коридори скрізь однакові…