— Зарані про таке треба домовлятися. Може б, я й не поїхав до твоїх цих козаків.
— Ти ж ні про що не допитувався, а все лиш про гроші. Гроші ти одержав, а це — безплатно.
— Добре мені безплатно — обіцяють по морді з’їздити! — бурмотів Зозуля.
Але розмова помогла, в Зашматківці він був, як шовковий, сподобався навіть матері.
— От же ж чоловік поштивий, — шепотіла вона мені про Зозулю, — сопе та їсть та дякує, сопе та дякує! Каже: у великих чинах був, а тебе оце привіз, бо поважає. Який же ж чоловік! Щоб у отаку далеч везти за саме поважання — чи хто й бачив таке?
— Ніхто не бачив, ніхто, мамо, — сміявся я з маминої далебі не козацької наївності.
Братика свого я не впізнав.
Тілом він і далі лишався дрібненький, далеко до могутності роду Сміянів, зате голос йому з хлоп’ячого альта вже переламувався на крихкий басок, а дух уже ставав нестримніший і невпокореніший за голос, і дух цей здивував, а тоді й налякав мене.
Пізно вночі, коли вже порозходилися гості, Зозуля влігся спати, а мама поралася з посудом, я повів Марка в Хомишину леваду, тоді до Попового ставка, на білі стежки, що химерно викреслювали в темряві загадковий багатогранник колишньої садиби Вороновських — все колишнє, все втрачене, все вмерле, але й живе, коли живемо ми на цій землі, над цими водами, під цими деревами і під вічними травневими зорями, що в найбільших темнощах золотять наші лиця, наближаючи нас до богів.
Здається, ми тоді більше мовчали, ніж говорили, принаймні Марко зовсім не рвався до слова, промовляв тільки я за правом старшого брата, за правом свого досвіду і своїх страждань кривавих, за правом тисячоліття, яке я отримав у спадок од усіх Сміянів та чи ж міг тепер перекласти на худенькі Маркові плечі?
Бентежила мене ще одна обставина. По той бік балки, повз яку ми йшли, полого здіймалося темне пустирище, де колись стояла хата діда Филофія, а біля неї повесні біло цвіли баргамоти, ті самі баргамоти, між гріховно-ароматними плодами яких далекої літньої ночі я блукав, засліплений жагою і соромом. Марко не міг знати ні про ту далеку, власне, мовби й неіснуючу ніч, ні про Ольку, ні про ще одну ніч на каменоломні, але сором спалахнув у мені таким потужним вогнем, що я не міг здобутися не те що на слово, а навіть на якийсь звук.
Тверді білі стежки поволі заспокоїли мою збурену душу. Була в них якась таємнича магія, плелися вони в темряві, мов загадкові письмена, полишені нам далекими предками, найдавнішими предками, самою праісторією. Ось це село виникало і щезало безслідно, народжувалося і вмирало, виморювалося голодом і палилося, як зовсім недавно в сорок першому і в сорок третьому роках, і щоразу здавалося, ніби вже не зосталося ніяких знаків і ніякої пам’яті, все заростало травою, будяччям, чагарями, та досить було з’явитися одній-двом людинам, поставити сякий-такий прихисток від негоди, тоді збудувати кілька хаток, безладно розкиданих в холодному мертвому просторі, як одразу між тими кволими вогниками життя, мовби виходячи з-під землі, пролягали оці вічні стежки, не знати ким і коли протоптані. Враження було таке, ніби їх протоптували навіть вмерлі, вже не з цього, а з того боку землі, посилаючи нам свої нагадування, веління й заповіти. Поїхати з рідних місць — однаково що вмерти, безкінечно довгі роки я був на війні і вмирав там, а тут вмирало моє рідне село, і все тут умирало, і коли я повернувся, то пережив, може, те саме, що мій тисячолітній двійник, який бачив руйнування київських соборів, починаючи з часів Батиєвого нашестя аж до непросвіщенного Постишева і темних недовідомих душ керівників, розпорядників і попихачів. Та тільки собори, раз зруйновані, висаджені в повітря, понищені дощенту, вже не виростають більше з землі, а западають у неї навіки, і навіть молитви над ними розвіюються вітрами і забуттям, а наші сільські стежки невмирущо тривають, навіть умираючи, вони мовби вбзносяться над землею, живуть у просторі, щоб знову зродитися, на своїх давніх місцях, і може, це не просто стежки, а наші безмовні молитви, вічні знаки нашої пам’яті, нерозгадані записи магічної сили землі і наших зв’язків з астральними світами. Відірвешся від цих стежок, од цієї землі — згинеш. Оболонка твоя хоч і житиме, а душа спорохнявіє і розвіється пилом.
Я вже зазнав тяжкої розлуки з рідною землею, пив з гіркої чаші, Маркові, на щастя, не доводилося, хай і не доведеться ніколи! Але казати про це малому братові своєму я не хотів, бо не все, що ми відчуваємо, можна передати властивими словами.
Я почав зовсім буденно:
— То що вирішив, Марку? Які в тебе плани?
— Деякі плани є,— сказав він з незвичною для нього недомовкою. Досі він був зі мною завжди гранично, аж до наївності відвертий, сьогодні брата ніби підмінили. Що ж, росте Марко, з дитини вже юнак, а там і дорослий муж.
— Я писав тобі про сільгоспінститути, пропонував на вибір кілька, та коли чесно сказати, то всі мої симпатії — на Білоцерківському. Там добра традиція, чесні вчені, місто без великих спокус, люди не розбещені, як у столиці. Я б радив тобі Білу Церкву. Ну, в крайньому випадку — Умань або Полтаву. Але не Київ і не наш Нижньодніпровськ, до якого моя душа, сам розумієш, не лежить ніяк.
— Я не буду гарькати, — несподівано переходячи на тон майже урочистий, заявив Марко, — але ні в які сільськогосподарські інститути я не маю наміру поступати.
— Не маєш наміру? А які ж твої наміри?
— В мене свої плани.
— Це секрет? Чи, може, поділишся з братом?
— В мене від тебе ніяких секретів. Казав же тобі, що Дмитро Карпович хвалить мене за талант.
— У драмгуртку?
— В п’єсах Корнійчука і Погодіна за роль Володимира Ілліча Леніна. І Корнійчук сказав, що я талант і що ніхто так не вміє гарькати, як я. У мене точно, як у самого Леніна.
— А він чув, як говорить Ленін?
— Чув чи не чув, а він усе знає.
— Ну, гаразд, не мені змагатися з авторитетом Корнійчука. То які ж твої плани?
— Райком комсомолу дає мені характеристику для вступу до Нижньодніпровського інституту культури. Дмитро Карпович говорив з Корнійчуком, і Олександр Євдокимович пообіцяв, що теж підтримає мою кандидатуру.
— Може, тебе й без екзаменів приймуть?
— Чому без екзаменів? Ми вже з Дмитром Карповичем підготували два монологи Леніна. Один з «Правди», другий з «Человека с ружьем». Я й прочитаю обидва.
— Двома мовами?
— А що? В нас дві рідні мови: українська й російська.
— Хіба може в людини бути дві матері?
— Звичайно, може. Одна та, що народила, а друга та, що виховала. Ось мене виховала Радянська Батьківщина, а в неї мова — російська. Знаєш же, що сказав про російську мову Володимир Маяковський: «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин».
— Це я знаю. І ким же ти будеш після цього інституту культури? Я й не чув про такий інститут.
— Щойно відкрився. Буду артистом. Дмитро Карпович каже, що, може, й великим.
— Ага, великим. Це непогано. А я, бачиш, Марку, мав надію, що ти зостанешся біля землі.
— А що земля? Вічне рабство!
— Рабство?
— Дмитро Карпович каже; земля — це прокляття. Людина біля неї — у вічному рабстві. Раб землі, раб рослин, раб тварин, раб погоди, пір року, врожаїв і недородів. А соціалізм, як сказали класики, це перехід із царства необхідності в царство свободи. Тому треба рватися від землі, визволятися з рабства!
Язик свербів спитати Марка, хто ж його годуватиме в тім царстві свободи, та я вчасно прикусив свого зрадливого язика. Брат був у тому небезпечному віці, коли щонайменше нагадування про те, що досі його хтось годував, може викликати не почуття провини, а навпаки: нахабне бажання до кінця життя залишитися дармоїдом.
Я тільки спитав для певності:
— То ти вже остаточно вирішив?
— Я ж тобі сказав, що не буду гарькати.
— З культурою я тобі навряд чи поможу. Ну, грішми, ясна річ, помагатиму.
— Дякую. Хоч Дмитро Карпович запевняє, що мені дадуть Сталінську стипендію.
Я вже не мав сумніву: за безруким Дмитром Карповичем замаячить на обріях майбутнього всесильна рука самого Корнійчука, а там ще й високої та стрункої Ванди Василевської. А хто ти, Миколо Сміян, з твоїм тисячолітнім досвідом, але без щонайменшого впливу в цім дивнім житті, що зветься вже й не життям людським, а якоюсь бучою, бойовою й кипучою?