— Олько, а поглянь у спальні там у великій рамці висять фотографії наших батьків, а над ними — рушник з півнями… Чи є той рушник?
— Та ондечки ж ті півні! Чи тобі до півнів оце, як ти й голосу не відведеш!..
Що вона могла знати? Коли то було: торік, позаторік? Прийшов номер «Літературної України», і вся газета — з оповідань якихось невідомих авторів. Чомусь впала мені в око невеличка новела Симоненка «Кукурікали півні на рушниках», може, тому, що й у нас був рушник з півнями, вишитий ще Оксаниною бабусею: два червоні півні, з розкішними хвостами, гордо виставили один насупроти другого гребенясті голови, а між ними пишна, як панікадило, червона квітка! Я читав новелу, здавалося, нічого не було в ній занадто сумного, та Оксана, слухаючи, несподівано заплакала, я кинув газету, став заспокоювати Оксану, втішав її, питав, чого плаче, але вона не могла відповісти і вже й не плакала, а ридала, і я тільки й здатен був, що обійняти її, гладити їй голову, бурмотіти безладні слова.
Щоб утримати біля себе жіночу душу, треба її знати і розуміти, а я міг тепер згадати тільки свої нікчемні безладні слова. Який жах!
Та хіба ж то й усе? Хіба прогонисте дівча не зиркало довгооко з-за плеча свого брата чи то на шахівницю, чи то на мене з безмежної далечі років? І хіба не було ночі на Рейні, і чорної груші серед снігів, і залізної каюти на дніпровському буксирі «Матіас Ракоші», і рипливих дощок у підвалі тьоті Тоні, і віднайдення в Каховці, і райських дніпровських пісків біля Прорізі, і наших ночей на агростанцїі? А сльози Оксанині того ранку, коли прийшла вість про смерть Сталіна, а тоді лихоманкове палання її довгих очей над мертвим професором Черкасом і настирливе, майже відчаєне допитування: «А де ж ти поховаєш мене, Миколо? Тут ще й кладовища свого немає. Де ж ти поховаєш мене?» Я тоді нагримав на неї і, мабуть, відштовхнув, відторгнув од себе її душу назавжди, не перейнявся її тривогою, не вловив передчуття, що жило в ній і подавало далекий голос перестороги.
О, прокляття нашій одвічній глухоті!
В кімнаті було тепло. Десь у підвалі стугонів жовтим мазутним полум’ям міцний чавунний котел, гнав гарячу воду по трубах до батарей, встановлених мною в усіх кімнатах. Професор Черкас заповів мені свою бібліотеку і все майно, ми з Оксаною перебралися сюди, прибудували спальню, ще дві кімнати, влаштували на горищі мансарду-книгосховище, обладнали дім для життя довгого, щасливого, може, вічного, а вийшло… Я обережно посунув руку на сусіднє ліжко, Оксанине, в спальні було тепло, може, й жарко, а постіль Оксанина була холодна, як лід, і порожня, порожня! Я мимоволі відсмикнув руку, радіючи, що в кімнаті темно, світло пробивається тільки крізь ледь відхилені двері до кабінету і Олька нічого не побачила. Зате я побачив, що вона моститься на підлозі біля дверей до ванної кімнати, побачив і вжахнувся: невже вона всі ночі спала отам під дверима!
— Олько, ти — спала отам? — не повірив я.
— А де ж мені спати?
— Ну… — я не знав, що казати. — В кабінеті є диван, ти могла б там… У вітальні теж диван…
— Так би я тебе й покинула одного! — сказала вона. — Ти б менше думав про когось, а подумав про себе… Бачив би ти себе: як з хреста знятий!
Я знятий, а Оксана розіп’ята!.. За що ж? Я був глухий і не вчув грізного голосу перестороги. Загроза чаїлася вже в самому імені — Оксана. Жахливий стиск двох безнадійних літер «к» і «о», крізь який незмога прорватися на вільний простір, а а початковому «О» — облудна порожнеча, яка поглинула вже багатьох, як вогонь поглинає барвисті душі ніжних метеликів.
Таке трагічне ім’я, а сама — ніби спустилася з неба. Ступила на землю, Оксана — осанна, а замість хвали і слави, сліпа жостокість визирає з усіх нір, звивається гаддям, хапає тебе і тягне в чорні безодні, і коли з надією здіймаєш погляд до неба, то бачиш над собою безодню ще чорнішу. Де порятунок, де опертя? Чи позаду в мене тисяча літ наповнених, чи тільки безжальний простір, якого не охопиш ні поглядом, ні думкою, ні тугою?
Я лежав напівмертвий, а пам’ять у мені жила гостра і болісна, а може й не в мені, а десь ніби збоку, як наша агростанція в стороні від доріг. Я пробував утекти кудись убік, як Гоголь, і не втік, і згубив Оксану. «И грозно объемлет меня могучее пространство…». Гоголь утікав од зла, Чичиков утікав з города NN і — «…зеленые, желтые и свежеразрытые черные полосы мелькавшие по степям…». Ось де весь жах: «свежеразрытые черные полосы». Чорнозем розверзається — і могила, гробовище… Хтось сказав, що славетна шкатулка Чичикова — це замінник жони, недаремно ж так детально описані її нутрощі. Але можна зазирнути до шкатулки, а в душу не зазирнеш. Парадокс Лейбніца: душа не має вікон…
Ніч була страшна і не мала кінця. Я не бачив Ольки, не знав, де вона, чи послухалася мене і пішла на диван, чи кулиться на підлозі біля дверей, спить чи не спить, не знав, де кінець ночі і чи буде їй кінець коли-небудь, мені треба було мати біля себе живу душу, і я прошепотів у темряву:
— Олько, ти спиш?
Вона зродилася біля мене миттю, так ніби стояла ось тут — раз ступнути.
— Тобі щось дати? — стурбовано спитала. — Хочеш пити? Я тебе липовим цвітом відпоювала всі дні…
— Не треба нічого, спасибі. Ти мені скажи, знаєш що? Скажи, скільки бог відпустив Ноєві дощок на його ковчег?
— На ковчег? О, боже ж мій, Миколо! Ти, мабуть, повредився розумом!
Я зовсім не схожий був на шаленця, коли спокійно повідомив:
— Сто двадцять чотири тисячі. Чотирьох дощок не вистачило…
— Що тобі ці дошки посеред ночі? — ще дужче стривожилася вона.
— Для плавби, Олько, для вічної плавби. Ной і досі плаває в своєму ковчезі, а ми підпливаємо до нього… У що ви поклали Оксану?
— Оксану? Ой, боженьку милий! Та в труну ж, у труну! Директор ваш, такий же добрий чоловік, аж у город їздив і привіз, казав, там з такого тобі дерева…
— Де її поховали? — жорстко спитав я.
— Тут і поховали, в садку під грушами— Це вже я вибрала, а головний лікар поміг, бо тут у вас є такий, наче наолієний, так той все рвався заснувати кладовище, Оксаною йому, бач, захотілося заснувати…
— Щириця.
— А головний лікар Трохименко йому й каже… Та я ж дурна зовсім, розпатякалася! Тобі ж не можна… Бог мене покарає, як я тобі навредю…
Безсилість була, мов сп’яніння. Знов, як тисячу літ тому, плив я по теплому морю за чужим богом, супротивна хвиля била в ніс ладьї, і вибризки моря були гіркі, як його правічне лоно, що з нього, мабуть, зроджувалися всі ті понурі полчища, які знай наповзали на мою землю. А тоді непомітно, не знати як опинився я вже в степу, і степ був, як море, він переходив у море непомітно, природно, закономірно і, сказати б, по принуці. Йому набридло твердо лежати під вітрами і закортіло, бодай на короткий час порушивши рівновагу сущого, погойдатися на хвилях, разом з хвилями, стаючи ними. Степ був морем, і море було степом. Хіба ж то не воно гриміло ударами своїх валів, коли ми з Оксаною сиділи в садку під грушами, посадженими нею з привезених Паталашкою мліївських саджанців, а на столі перед нами вареники з вишнями і з медом, а перед тим — борщ з голуб’ятами і молода картопля в сметані з смаженими коропами, і знов на ній було синє плаття без рукавів, легеньке, все у вирізах, її улюблений синій колір, барва богородиці, і очі в Оксани були, немов у богородиці — безмежні й бездонні, і її голі руки — мов сама ніжність, і кожен її порух, кожен жест, кожне скинення брови, і тисячі подробиць її тіла, і того вечора, і всього життя, якого не розіб’ють ніколи ніякі гримлячі вали… Толстой казав: «Нельзя жить подробно». А Пастернак: «Не знаю, решена ль загадка зги загробной, но жизнь, как тишина осенняя — подробна». Ціле, хоч яке велике, можна звалити. Упав навіть колос Родоський, що був одним з чудес світу. Але подробиці завжди лишаються цілими. І мені від Оксани тепер лишаться тільки подробиці. Який жах!
Вранці приїхав Трохименко.
Я знав його вже давно. Щоосені приїздив він на агростанцію, і вони йшли з Паталашкою полювати на куріпок. Щириця плентався за ними, мов ледачий мисливський пес, але не підбирав здобичі, а ретельно занотовував у своєму гросбусі, хто, коли, скільки і яких пташок убив і куди подів: чи забрав собі, чи здав для громадського харчування. «Пиши! — кричав йому Трохименко. — Пиши свою відомість, а тоді напиши донос! На мене можеш хоч товаришу Сталіну накатати — однаково ж сам вождь не збагне, на яку мою половину ти доносиш: чи на ту, що лежить під Тернополем, чи на ту, якою керує Стуконіг…»