Коли вперше зміг піти до лабораторії, Олька сказала увечері:
— Тепер я вже можу поїхати.
— Куди ж ти поїдеш?
— Звідки приїхала, туди й поїду.
— А що тобі веліла Оксана? Ти ж сама мені казала…
— Ти, мабуть, не повірив? То я тобі покажу…
Вона пішла до своєї кімнати, повернулася з конвертом у руці.
— Ось.
Оксанин почерк. І конверт, і лист, квапливі, перестрибливі літери, обмаль слів, як тоді, в сорок восьмому, коли вона зникла, щоб рятувати мене. Тепер теж зникала і вже навіки? Чому ж, навіщо?
«Олько, — писала Оксана за тиждень до своєї смерті,— прошу тебе приїдь, бо Микола сам пропаде, а я вже не можу. Не відмов мені, бо він же — як мала дитина…»
Невже вона знала про свою смерть?
— Ти не дивуйся, що вона так, — сказала Олька, — жінки знають про свою смерть зарані…
— А чому вона покликала саме тебе? Могла б написати матері…
— Хіба я знаю? Може, ти казав їй про оте наше… Або ще комусь казав… Бо я ж ні одній живій душі, ось тобі хрест!
Я взяв її за руку, посадив поруч.
— Казав — не казав… Не в тому річ. Ось ти, вродлива, неймовірна жінка, ти любила, любили тебе, ти пам’ятаєш чоловіків, з якими?..
Вона зашарілася, злякано відсунулася від мене.
— Хіба ж про таке можна, Миколо? Це ж такий стид, хоч утопитись…
— Пробач за мою необережність… Жіноча душа — це ж не наша, чоловіча… А я можу сказати, що пам’ятаю всіх жінок, яких цілував. Пам’ятаю навіть тих, що їх не поцілував, хоч була нагода і можливість. І мабуть, усі чоловіки такі. Бо на чоловікові світ мовби кінчається, а жінка — це завжди початок. Щоразу вмираючи в жінці, я знов починаюся в ній, це єдина надія для мене, то як же не пам’ятати її, не згадувати, не жити з нею завжди? Ти мене розумієш, Олько?
Вона дивилася на мене з такою любов’ю, що мені стало страшно. За страх завжди платять, як і за добро, невдячністю, і я відплатив чорною невдячністю цій зачарованій душі, промовивши:
— Я нічого не казав, але Оксана все знала.
— Як же вона могла знати? — зойкнула Олька.
— Бо я пам’ятав тебе, те наше… і не хотів, а пам’ятав, воно само вгніздилося десь у найпотаємніших закутках мозку, зачаїлося там, не подавало ні голосу, ні знаку, та однаково Оксана відчувала це, її любов була така велика, що не відчувати, не знати всього в мені вона не могла… Знала, мовчала й мучилася… Інші жінки рятуються ревнощами — цією відтулиною в дикість, в первісні хащі,— вона не знала цього принизливого почуття…
— Як же воно виходить? — підвелася Олька. — Ти таке оце кажеш, ніби Оксана через мене й померла? Ніби я вбила її отою одною ніччю, коли ми обоє з тобою нічого й не знали?
— Сядь, Олько, — спробував я заспокоїти її,— хіба я сказав, що ти винна? Винним можу бути тільки я, та тепер уже пізно про це говорити.
— То що ж мені тепер робити?
— Хіба я не сказав? Не можу тебе відпустити. Відпущу — пропаду. Я ніби й ожив, а душа ще не відтанула…
Вона несміливо доторкнулася до моєї руки.
— А де моя душа, Миколо? Може, її й зовсім немає, а саме тіло, моє прокляте, ненависне тіло, оцей гріх непростимий?
Я нахилився й поцілував Ольку в щоку, без пристрасті, по-братськи.
— Спасибі тобі за ці слова Олько. Хто тільки не лякав нас гріховністю плоті — і релігія, і влада, і чорнокнижники, і фарисеї. А люди ж однаково не могли зректися плоті, вони тільки затаювали це, лицемірили, брехали… А ти — щира душа. Багатьом біля тебе страшно, може, страшно й мені, але хто тепер мене порятує? Без Оксани я безсилий…
До самої глибини літа ми жили з Олькою, як брат і сестра. В лабораторії працювати вона не захотіла. Я показав їй крихітну грудочку ґрунту в мікроскоп. Жах у жменьці праху. Вона відсахнулася від монокуляра, сплеснула руками:
— Кублиться як нечиста сила! А коли воно підніметься, як на дріжджах, та посуне на нас?
— Там існує саморегуляція, як і в людей. До того ж є наука, яка повинна стояти на сторожі.
— Хай воно сказиться, щоб я ото тут ниділа! Піду на якусь важчу роботу. Після каменоломні мені вже ніщо не страшне.
Ми вже завели на агростанції невеличке тепличне господарство, і Олька пішла туди працювати.
Того серпневого дня над степом переливалося таке несамовите марево, що його примарливі хвилі ніби вхлюпувалися звідусюди на агростанцію і там усе пливло в перлистих потоках: люди, будівлі, дерева, навіть слова «Половецький степ», як означення безберегості цих просторів.
Олька принесла диню. Не кругленьку «колгоспницю» і не грубокору «репанку», а величезну скибчасту «канталупу» — жовту, пахучу, соковиту.
— Миколо, — гукнула вона мені з кухні,—заріж диню, а я піду обкупаюся!
В саду за малинником я влаштував літній «душ»: на чотирьох металічних стовпцях великий залізний бак з «ситечком» унизу. Бак наповнювався з водопроводу, нагрівався на сонці мало не до кипіння — пролетарський замінник буржуйських басейнів! Ольга любила воду, як русалка. В мене було враження, що вона й не ходить, а тільки плаває, і пливе весь час до мене, підпливає ближче, ближче, і страх мене брав: а раптом допливе!
Всі ці роки, що минули після смерті професора Черкаса, мені доводилося часто їздити до Москви й до Києва. Покінчивши з службовими справами, я влучав хвильку, щоб зазирнути до магазинів, подобалося мені купувати взуття для Оксани («Божевільний, куди ж я взую ці шпильки? Хіба що в їдальню до Паталашки?»), та найбільше любив я привозити з Києва глечики, миски, вази, які купував у тамтешніх гончарів, а тоді внадився до керамічної майстерні на подвір’ї Софійського собору, і тепер наш будинок наповнювався жовто-синіми левами Галини Севрук, фантастично зеленими птахами Железняка, червоними й чорними чортами химерного діда Кацимона; любив я також відвідувати антикварні крамниці з старовинним посудом. Вся наша історія минула серед горшків, полумисків і макітер (а чи знаєте ви, що слово «макітра» прийшло до нас з Візантії?), а десь була дорогоцінна порцеляна, крихка й ніжна, як жіноча краса, були розмальовані квітами й травами фаянси, і майоліки, обціловані вогнем. Я купував і привозив додому гарднерівські чайники і чашки, мейсенські тарілки, кузнецовські підноси… Грошей у степу тратити нікуди, і я купував ці, власне, й не потрібні нам з Оксаною речі, що нагадували про чуже життя і чуже щастя, але навряд чи могли б стати запорукою щастя нашого. Так воно й сталося. Після смерті Оксаниної я жодного разу не відчиняв шафи з посудом, банкетів ми з Олькою не влаштовували, а так — досить було миски та чашки.
Принесена Олькою диня була така прекрасна, що вимагала особливого, вишуканого ложа, тому, обмивши її під краном і поклавши на стіл, я подався до посудної шафи і з самої глибини її дістав велике прямокутне кузнецовське блюдо. Здається, воно призначалося для смажених поросят, але диня пасувала до нього більше, щось бентежне було в несподіваному поєднанні цнотливо білої порцеляни і золотистої гріховності цього загадкового плоду, солодкий теплий аромат, відбиваючись од холодної поверхні блюда, ставав мовби ще дужчим, густішим, зовсім нестерпним.
Олька з’явилася скупана, вся в прозорих крапельках води, мокрі кінці волосся поприлипали до повної шиї, легеньке біле плаття туго обпинає всі випуклості розпашілого тіла, голі руки, гола шия, голі ноги, смаглявий гріх, від якого немає спасіння, а переді мною на білому порцеляновому блюді гріх золотистий, так ніби всемогутні сили природи запрагли взяти мене в безнадійний полон, приголомшити, потьмарити розум, напустивши на нього демонів пагуби.
Вперше за всі ці страшні місяці я побачив Ольку такою, як колись, це означало воскресіння, і треба було радіти, мене ж пойняв великий страх. В пеклі треба боятися опечин, а біля жінки — зваби. Рятунку! Рятунку! Мовби захищаючись од гріховних химер, я заніс руку з ножем і безжально провів гострим лезом по золотистому тілі «канталупи». Розрізається диня — розверзається блаженство. Олька, мовби підштовхнута невідомою силою, ступнула ближче, розгублено дивилася на безсоромно оголені соковиті нутрощі дині, щось стидке шалено скаламутилося в ній, вона вся спаленіла, крізь розхилені соковиті губи вирвався ледь чутний стогін.
Я брязнув ножем об стіл, наосліп простягнув руки до жінки, ледь приторкнувся до її оголених плечей і могутня, незборима сила вдарила мене так, що я насилу втримався на ногах. Обережно обійнявши Ольку, я наблизив її до себе, вона підвела на мене покірливі очі, чисті й безгрішні, так ніби вони не мали нічого спільного з безсоромним тілом, я поцілував її в очі, в розтулені уста, а тоді мовчки попровадив з кухні, далі й далі, до холодних неторканих постелей, і червоні півні застрибали мені в очах, розверзалося блаженство, гріх гримів стотрубно і тисячотрубно, світи рушилися, і під їхніми уламками нестямно й безпомічно звивалися наші тіла. Голі ноги, голе лоно, голі душі, і безжальна музика проклять роз-лунюється в розклекотаній крові, і нема прощення, нема спасіння. Анафема! Анафема! То тільки в Оксані була для мене осанна, а в Ольці — вічна анафема, падіння, загибель.