Чи й смерть така?
Мені страшно було їхати до Марії, але треба було. Взявши в Жулянах таксі, я назвав шоферові адресу. Таксист зітхнув: «Закрита вулиця. З обох боків „цегла“, а під цеглою — ангели-хранителі». — «Відкриємо, — заспокоїв я водія. — Сьогодні доведеться відкрити навіть цю запечатану вулицю». Я вже знав те, чого не знав ще водій. Але ж знала і Марія! Як поведеться перед неминучістю смерті ця жінка, яка впродовж цілих десятиліть перебувала в віддистильованім середовищі офіціальних почувань, сліпо відтручуючи від себе все щоденно-приземлене, власне — людське? Після Трохименкового дзвінка я встиг на своїй вірній «Ниві» заскочити додому, і тепер у моєму подорожньому портфелі був заповіт Марків, який він колись написав після чергової нашої крутої розмови, рушничок, вишитий ще мамою, зі словами: «Христос воскрес» і з єдиними в світі полтавськими півнями; а ще: пучечок засушених васильок, нашої української плакун-трави, яку клали колись під розп’яття в церквах, робили з неї кропила, щедро роздавали «по попам поповичам, по церквам, по церковачкам». Все це не для Марії. і ні для кого, окрім мене самого, брата мого покійного, а ще народу нашого.
Але що ж я скажу Марії, як утішу її і чим утішу?
Вона не потребувала втішань. Була тверда в своєму горі, рішуча й діловита. Мені навіть здалося, що в неї свіжа зачіска, вибудувана, як собор. Хоч день був — вівторок, а не п’ятниця, та, видно, Марія вирішила, що повинна в печалі своїй найбільшій постати перед людьми не розтріпаною, а в найвищому блиску. То колись, в каламутній давнині називали плакальниць жонами мудрими, тепер ми не плачемо й не ридаємо, ми визволились від дрібних бажань, підпорядкували своє життя вищим цілям, — і ми тверді, горді й неприступні.
Вона й зустріла мене неприступно. Всі мої співчуття, жалі, ридання впали біля порога і розбилися об поріг і об крижаний Маріїн спокій. Вона відчинила двері на мій дзвінок, стала наді мною не в пониженні найтяжчого страждання, а в гордому вивищенні, і я мимоволі позадкував, відступив, злякався. Марія була висока на зріст. Вища за Марка. Я завжди боявся високих жінок. Ніколи не знаєш, як до них підступитися. і що з ними робити, теж не знаєш. Завжди здавалося мені, що такі жінки якось ніби далекі від землі. А треба, щоб такі земні, як моя Оксана.
— Ага, це ти, — сказала Марія-Марсель, — прекрасно. Саме ти мені потрібен. Я щойно дзвонила урядовій комісії, але на цих бевзів дзвінки не діють, там потрібен живий чоловік.
Дивно було чути від цієї навіки замороженої, мов льоди Антарктиди, жінки слова про «живого чоловіка».
— Що треба зробити, Маріє? — спитав я.
— Ти знаєш, як загинув Маркерій?
— Марко.
— Ну, Марко, Марко, Марко! Які ви всі ненависні в своїй родовій упертості! Хай так. То знаєш ти, як загинув твій брат?
— Я нічого не знаю. Мені сказали, що сталося найтяжче. Егда снишел еси к смерти…
— Його вбили. Примітивно, вульгарно, кошмарно. Якийсь «Маз», «Краз», чи я там знаю? — з п’яним водієм вискочив на трасу, по якій їхала Маркерієва машина… Його принесли в жертву, вбили сліпо, безжально, безглуздо. Перебудові потрібні жертви. і його принесли в жертву. Кому скаржитися, кого звинувачувати? Я подзвонила до голови урядової комісії з проханням не терзати Маркерієвого тіла. Дати йому спокій хоча б по смерті. Не робити отих так званих розтинів, не підпускати до нього холодних рук і холодних очей.
— Вже є урядова комісія? — спитав я.
— Так. Головою — Сирота.
— Сирота?
— Він же перший заступник Маркеріїв.
— Один з трьох перших.
— Але Сирота найавторитетніший. Він має авторитет навіть у Москві.
Сирота. Авторитет. Навіть у Москві. Воістину всі ці люди вмруть, але жоден не зміниться. Цих горбатих навіть могила не виправить.
— Я приїхав, щоб тобі допомогти, — сказав я. Забув навіть про найголовніше: висловити співчуття. Хоч, здається, співчуття потребував найперше я, вже тоді вона. Та чи й потребувала? Марія з українських степів упала б мені на груди, зайшлася в риданнях, безпорадна і безборонна перед жахливою стихією смерті, але столична Марсель була холодна, як протокол, і діловита, мов комп’ютер.
— Твоя допомога справді знадобиться, хоча похорон — за рахунок держави, і тут, сам розумієш, ніяких проблем. Поминки теж.
— Ти вже бачила?..
Страшна не власна смерть — страшне видовище чужої. Я не наважувався сказати ні «його», ні «Марка». Але вона здогадалася.
— Ні. Побачу там, у залі. Цей Клуб Ради Міністрів на Інститутській. Одяг я вже передала. Ордени теж. Тепер мені треба бути вдома, бо йдуть телеграми, безліч дзвінків — по урядовому і по міському. Ну, це ти повинен знати. А тобі треба поїхати в комісію і передати мою просьбу про те, щоб не розтинали тіла. Я дзвонила, але цей Сирота…
— Як я до нього попаду?
— Зараз буде машина, а там біля третього під’їзду тебе зустріне Самотуга і проведе на засідання комісії… Ти так доречно… Я вдячна тобі безмірно.
Самотуга був перший помічник у Марка.
— Хіба Самотуга… не був там, у машині?
— Ти ж знаєш Маркерія? Вихоплюється сам, без нікого, без супроводу, без автоінспекції, все йому горить, все — пожежа, край… Ось і вийшла пожежа. Поїхав, щоправда, великою машиною, але вночі хіба видно — велика чи мала машина, урядова чи звичайна… Аварія кошмарна. і Маркерій, і водій… А той убивця втік, і ніхто не знає тепер, де його і як шукати.
— Знайдуть, — запевнив я Марію, — знайти — знайдуть, та тільки від цього вже нікому не полегшає…
Самотуга ждав мене біля під’їзду, що мав зватися третім. Я не мав уявлення, скільки в тій сірій урядовій будівлі під’їздів і в які входять прості смертні, а в які — втаємничені. Взагалі не любив я ніколи ходити туди, де треба показувати перепустки, посвідчення, принизливо стояти перед охоронцями, поки вони, значущо морщачи лоби, вирішують — пускати тебе чи не пускати, відчувати їхню рабську зневагу до тебе, хоч хто б ти був, і не мати можливості відплатити їм ще більшою зневагою або хоч ледь помітною насмішкуватістю над їхньою марною і безглуздою службою: охороняти кабінети. Якось воно виходило так, що я потрапляв до цього монументального сіро-чорного будинку або ж з братом (а перед ним тільки виструнчувалися, ясна річ, не питаючи ні про перепустки, ні про тих, кого він веде з собою), або ж, як оце тепер, з добродушним Смотугою, колишнім штангістом якоїсь дуже легкої вагової категорії, який від десятилітнього сидіння під дверима Маркового кабінету давно вже втратив спортивну форму і перейшов у вищі вагові категорії, де м’язи поволі, але вперто обростають жирком і надмірностями. Але потиск руки Самотуги був ще міцний, майже штангістський, і співчутливий погляд, яким він мене мовчки привітав, теж — як у справжнього мужчини.
Охоронцеві в під’їзді Самотуга коротко пояснив про мою недоречну постать:
— Зі мною.
Те саме повторив на якомусь поверсі, де ліфт зупинявся для перевірки, а тоді ще раз — біля дверей, які вели до вистеленого червоним килимом коридору.
Комісія вже засідала, нікого я там не знав, крім Сироти, мене й поготів ніхто не знав, я примостився на вільному стільці майже біля самих дверей, Самотуга втулився поблизу, мабуть, для моральної підтримки.
Трохи було забагато моєї незграбної масивності навіть для цього досить просторого кабінету з тяжкими шкіряними диванами, кріслами, столами й акуратними, напрасованими, однаковими, ніби відштампованими, людьми. Усі в сірих костюмах, з сірими галстуками, з сірим серпанком належного смутку на обличчях, вони, мабуть, і черевики мали сірі, але я не став зазирати під стіл, щоб переконатися в цьому, гаразд відаючи, що взуття в них вичищене до блиску, а сірий пил на моїх черевиках — і від землі, та й від братової смерті.