Я сказав їм усе. Чи жити людині у вічному передчутті й очікуванні аварій, чи бути господарем на своїй землі? Чи за прогрес і далі треба платити жертвами, як це робили наші предки, злагіднюючи злі сили природи, чи вважати прогресом тільки те, що несе користь і радість без будь-яких передумов?
Ще я сказав їм, що судити треба не нас, вічних хліборобів, які не зготувалися закопувати радіоактивний бруд, а тих, хто допустив Чорнобиль і запаскудив, знищив нашу землю на тисячоліття…
Багато дечого я сказав їм, але в дискусію зі мною ніхто не став встрявати, Сирота мерщій оголосив перерву, всі зірвалися з місць і кинулися до буфетів і, наче вони прибігли з голодного краю, запихалися сосисками, знищували бутерброди з ікрою, балики і ковбаси, випорожнювали горнятка з ряжанкою…
Не люди — ходячі стравоходи.
* * *
Я знов побачив їх, але вже тепер у братовій квартирі, коли вони з’являлися перед Марсель, щоб висловити їй співчуття з нагоди передчасної трагічної смерті її чоловіка, а їхнього керівника, видатного діяча, вірного сина, плоть од плоті, кров од крові…
Марсель, хоч і не змінила гніву на милість, вимушена була заговорити зі мною, попросивши бути з нею при тих відвідинах.
— Ти хоч постав карафку з горілкою та якісь там бутерброди, — порадив я.
— Обійдуться! — жорстко мовила вона. — Тепер за чарку горілки з партії виключають! Маркерій лежить мертвий, а я їх ікрою годуватиму!
— Слов’янський звичай.
— Всі ваші звичаї — типова відсталість!
Довелося змовчати і дивитися, як надзвичайно передова жінка приймає так само передових відвідувачів. Соратники, співробітники, підлеглі, але не рядові. Рядові сюди проникнути не могли. Чоловіки й жінки, всі сановні, надуті, всі під знаком трьох «і»; ікра, імпорт, інтриги. Жінки мовчки витріщають очі, манірно бгають губи, виблискують золотом, самоцвітами і перлами. Чоловіки демонструють перли глибокодумності:
— Який був працівник!
— Питання вирішував без зволікань.
— Ріщуче й безоговорочно!
— Але завжди збалансовано…
— Виважений підхід… Тільки виважений підхід…
— Любив заявляти: ви мені дайте консенсус…
— Консолідація для нього була на першому плані…
— Поважав плюралізм…
— Але з деструктивними елементами був безпощадний!
— Екстермізму не допускав, ні, ні!
— А як він з усіма отими корумпованими групами? Рицар, справжній рицар!
Марсель зітхала, кивала головою: так, так, справді, він був такий; вони підходили й до мене, тиснули руку, бурмотіли свої нікчемні, безглузді слова, ніхто не думав, що я Марків брат, — надто вже несхожий зовні, не знали, що перед ними вже й не людина, а тисячоліття, які жахаються видовища оцих пустих душ, заламують руки від сорому й розпуки.
Мовне отупіння вже не окремих людей, а цілих народів. Живе слово витісняється смисловими знаками, приблизними замінниками, мертвими ієрогліфами. Словесна дієта, пережована і виплюнута всесвітньою м’ясорубкою слів. Фарш. Вийняли душу з мови. Структуралізм. Математизація. Комп’ютеризація. Все ніби й так: лаконізм, точність, функціональність. А враження, ніби тебе посипали дустом, як шкідливу комаху. Де гра поезії, де донебесні барви, де гучне гриміння життя? Сучасна мова нагадує примітивного олдовайського предка поряд з мадонною Рафаеля. Слова облітають планету, як грип «Гонконг». Ескалація, моніторинг, спонсор…
І цілі народи стають мов німі: є сила, немає слова.
І мій народ теж. Невже знов і знов відлунюватимуться гіркі й несправедливі слова, що народилися колись у притемненій душі Пантелеймона Куліша, засліпленого хутірськими недогарками:
Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків
диких,
Ти, що постав з безумної
відваги
Гірких п’яниць і розбишак
великих…
Брат досить зневажливо відгукувався про предків. Соціалістична революція могла утвердитися, тільки перекресливши всі минулі епохи, знищивши пам’ять про них, як знищила собори, церкви, палаци, пам’ятники царям і їхнім слугам, відкинувши священні книги і навіть священні імена.
Я казав братові: «Мовчи про предків! Могили здригаються від вашої так званої діяльності „на благо“! Що ти зробив на цій землі? Чим похвалишся? Роллю Леніна в п’єсі Корнійчука! Що зоставиш по собі? Сахару!»
* * *
Тепер брат мій лежить непохований, і люди тупо вибурмочують над ним нестямні слова, а ми знов, як тисячу років тому, пливемо кудись по темному морю за чужими богами для свого зневіреного народу і не відаємо, яких же богів привеземо цього разу, яких пресвітерів, які ікони, які молитви.
Конча — Озерна, 25 січня 1988-25 лютого 1991 року.
Примітки
1
Сельний (церк.-слов.) — польовий (Книга Іова, 5, 25, Псал. 102, 15). — Тут і далі примітки автора.
2
Слова Лазаря Барановича
3
Тепер Спаські. В XVI! ст. там стояла церква Фрола і Лавра, і ворота звалися Фролівськими.
4
Соловйов, т. V, с. 626
5
Так звали тоді селян-одноосібників, які надавали перевагу індивідуальному способу господарювання перед колективним.
6
Певг — сандалове дерево.
7
Сталінський лозунг 1932 року.
8
ДР — скорочення від англійського Displaced person — переміщена особа.
9
МР— Military Police — військова поліція американської армії
10
Так звали на фронті орден Леніна.
11
Цей «твір» без жодних змін передруковано в збірнику «Диктанты по русскому языку для 5–9 классов». — Київ: «Рад. школа», 1990, с. 178. Укладачі: Л. Попова, Н. Сніжко, О. Стоянова.
12
Вірш Є. Маланюка
13
3 некролога Урицькому. — «Красная газета». 1918.— 31 серп.
14
3 вірша О. Безим'янського
15
3 вірша Д. Бєдного.
16
Форрестол — міністр оборони в кабінеті президента Трумена. Переслідуваний маніакальною ідеєю про ракетно-космічну загрозу з боку Радянського Союзу, покінчив з собою, викинувшись з вікна.
17
Мов кулі, котимося, крутимось, як дзиґа.
О, жах! У сонних втечах од денної суєти
Нас лихоманка б'є, мов бич Архистратига,
Що сліпо хльоскає, шматуючи світи…
18
Восьмой еьезд ВКП(б). Протоколи. — М.: Политиздат.- 1959.— С. 393.
19
Там же. — С. 428–429.
20
Вірш О. Мандельштама.
21
Є. Маланюк.
22
Л. Українка.
23
їмо й п'ємо.
24
Слова французького поета Сен-Жон Перса.
25
«Капітал», с. 765.
26
М. Зерова.
27
Всі ці імена справжні. Автор шкодує, що з таким запізненням має змогу опублікувати ці страшні документи.
28
Анна Ахматова. Родная земля. 1961.
29
В. Мисик