13. ІСТИНА, ПРАВДА, БРЕХНЯ
Істина - це щось ідеальне і об'єктивне. Людина ж за визначенням може бути лише неідеальною та цілковито суб'єктивною. Можна увесь час наближатися до неї, але досягти її неможливо. Та чи означає це, що прагнути до Істини немає жодного сенсу? Рослини тягнуться до Сонця, але ніколи до нього не дістануть. Та хіба у їхньому житті нема сенсу? Досягненням людини може бути лише правда. Правда - це суб'єктивна точка зору людини на істину, її окремий аспект, який цілковито відповідає її переконанням і принципам. Та хіба її погляди не можуть виявитися помилковими? Цілком. Errare humanum est[4]. Чи можна у такому разі називати брехуном того, чий світогляд ґрунтується на його власних помилкових теоріях? Людина навіть не підозрює, що помиляється. Вона чесно та сумлінно стверджує щось, що не збігається з іншою точкою зору. І все! А от брехня - це вже коли хтось робить навмисно неправдиву заяву. Аби звинуватити людину у брехні, необхідно бути абсолютно впевненим, що ця особа знає одне, а каже зовсім протилежне. Ну ось, тепер, якщо ти ще не передумав, ми можемо повернутися до нашої розмови про Бога. - Пам’ятаючи про баланс загального і часткового? - я спробував було в’їдливо зауважити. - Саме так, - спокійно і немовби не помітивши саркастичної нотки мого зауваження, відповів Ангел. - Тільки зауваж - що б ти там не гадав і що б ти не казав про Бога, все це не може вважатися Істиною. Це є лише правдою. Твоєю правдою! Ти ніколи не зможеш створити у своєму мисленні більш-менш повний образ Бога. Всі риси, якими ти Його наділиш, будуть і правильними і помилковими водночас. Правильними тому, що вони у сукупності зображатимуть твоє уявлення про певний аспект Бога. Помилковими - якщо ти намагатимешся відокремити частину з них, аби зробити з них догму. - Добре, я зрозумів, - погодився я та одразу ж зненацька для себе додав: - ... що нічогісінько не зрозумів! - Це нормально. Не намагайся зрозуміти все й одразу, бо інакше ти лише віддалятимешся від Істини. Глобальні речі майже неможливо усвідомити, як кажуть, «з копита вскач». Найчастіше такому усвідомленню передує дуже тривалий період накопичення інформації, її аналізу, осмислення зв'язків між її окремими складовими частинами. Уяви-но собі таку собі посудину із прямокутними стінками, які можуть розсуватися, збільшуючи таким чином її об’єм. Ця посудина - твоя свідомість. Якщо речі досить малі, вони входять в неї без будь-яких зусиль. Це можна порівняти з явищами та твердженнями, які цілком відповідають твоїм переконанням і знанням. Якщо ж щось трішечки перевищує розмір посудини, то варто лише злегка розширити її стінки, як воно зможе туди увійти. Цьому можуть відповідати твої висновки, на межі яких ти вже перебував, однак для чого тобі бракувало всього лише кількох фактів чи авторитетних для тебе думок та іншого. Але якщо дещо суттєво перевищує розміри цієї посудини, то навіть тривале розширення твоєї свідомості може не призвести до того, що вона зможе це вмістити. Нерідко може навіть складатися враження, що все це набуття досвіду, вивчення законів і наук, накопичення фактів, від кількості яких голова йде обертом, даремне й безперспективне, що те чи інше явище просто неможливо усвідомити і збагнути. Та тільки-но посудина твоєї свідомості стає достатньо великою, аби вмістити нове одкровення, воно саме сходить в неї - цілком природно та без будь-яких зусиль. Ось тільки ця посудина людини часто-густо буває вщент заповненою різним мотлохом і сміттям, застарілими установками та шкідливими звичками, банальними архаїчними гаслами та теоріями, що перестали працювати, колективними хибними переконаннями та особистими помилковими поглядами. Іноді варто лише прибрати це дрантя, як одкровення не змусить на себе чекати. Для нього у вашій свідомості найчастіше просто не знаходиться вільного місця! - Відмовлятися від звичного буває надзвичайно важко, - я не міг не погодитися з цілком очевидним. - А все через наші лінощі та страхи! Он, приміром, колись теорія Ейнштейна виглядала дико і навіть безглуздо. Сьогодні ж такими вважаються спроби замахнутися вже на неї. Нове з величезними труднощами торує собі дорогу. Ті ж, хто має рухати науковий прогрес уперед, нерідко самі виявляються перешкодою на його шляху. На мій погляд, саме страх бути незрозумілими та осміяними колегами змушує наших вчених бути вкрай обережними та стриманими у своїх висновках і висловлюваннях. Але найбільш реакційними, як на мене, все-таки можна вважати представників релігії.