***
Він мчав майже порожньою трасою. Його старенький «Опель» стомлено торохкотів, і майже ніщо вже не нагадувало у ньому колись новеньке і жваве авто, яким він, звичайно, бозна-коли був. Утім, якщо зважати на невизначений колір кузова - чи то злегка бежевий, чи то спочатку білий, який згодом втратив свій первісний вигляд - все це було давно. Надто давно. Настільки давно, що вже навіть і не вірилося, що все це колись взагалі насправді було... Водій за кермом навіть не намагався приховувати своє роздратування та розпач. Проблеми, які й раніше були постійними мешканцями у його в справах, зараз щільно зімкнулися довкола нього, не даючи оговтатися ні на мить. Його невеличкий бізнес давно вже не приносив ані задоволення, ні задовільного чи принаймні стабільного прибутку. Все це викликало зрозуміле і навіть цілком природне невдоволення дружини, яка була змушена розриватися між дітьми та кількома роботами, відмовляючи собі при цьому іноді у найнеобхіднішому. Це її невдоволення все частіше виливалося у докори, сварки та навіть істерики, що ще більше його пригнічувало та обтяжувало. Коло замикалося знову й знову, все щільніше і щільніше, немовби кільця удава, позбавляючи можливості рухатися та не залишаючи виходу. Кредитори постійно нагадували про себе, кожного разу жорсткіше й жорсткіше вимагаючи повернути їхні гроші, позичені йому на розвиток бізнесу... У монотонний і натужний стогін двигуна вклинилася мелодія мобільного телефону. Тремтячою рукою він взяв трубку й поглянув на екран. Хоча номер, що висвітився, був незнайомим, він таки відповів на дзвінок. - Так! Слухаю, - прохрипів у трубку, відкашлюючись. У відповідь він почув до болю знайомий голос того, хто ще нещодавно був його однокласником та другом, а тепер - вже колишнім компаньйоном та нинішнім кредитором. Той знову та вкотре наполегливо вимагав свої гроші... «Гроші... Гроші... Гроші...» - ця думка не давала йому спокою ні вдень, ні вночі, позбавляючи його відпочинку та сну. Він припинив розмову на півслові, щосили натиснувши червону кнопку. Потім роздратовано жбурнув телефон на сусіднє сидіння. Той підскочив і, перевернувшись кілька разів у повітрі, з глухим стукотом упав на підлогу. Знову наполегливо пролунав виклик. Бажаючи взагалі його вимкнути, викинути, знищити, він потягнувся за пристроєм правою рукою, намагаючись знайти телефон на дотик та дивлячись на дорогу лише краєм ока. Але дотягтися до настирного пристрою було не так вже й легко. Телефон буквально витанцьовував і весело награвав нещодавно улюблену мелодію, чим доводив свого хазяїна до сказу. Аби дістатися до нього не вистачало лише кілька сантиметрів. У пориві люті він пірнув під дошку приладів і кинувся за ненависним пристроєм. Щось сіре промайнуло перед самісіньким авто... Та цього він вже не бачив...
***
Саме цієї миті я ступив на дорогу... Ліворуч від мене промайнуло щось велике та світле. Я не встиг ані злякатися, ані навіть зметикувати, що це було, а лише почув глухий удар і відразу відчув незвичайну і дивну легкість у тілі. «Напевно, відбулася автокатастрофа!» - здогадався я. Озирнувшись, я побачив, що десь за два десятки метрів від мене зупинилося авто невизначеного світлого кольору. До нього поверхнею асфальту вели два чорних звивистих сліди. Передні ліві дверцята легковика були відчинені, а назустріч мені незграбно біг переляканий водій з блідим обличчям як у мерця. На ходу він явно намагався зібратися з думками і зрозуміти, що та як тут відбулося. - Що трапилося? - прожогом кинувся я до нього. Але водій, здавалося, мене зовсім не бачив і не чув. Кілька секунд він стояв, безглуздо згорбившись і озираючись навколо себе. Його відлюдькуватий погляд був повний здивування, жаху та божевілля водночас. Аж раптом він рвучко повернувся і якось чудернацьки побіг до своєї машини. Вся його безглузда й кострубата постать вказувала на те, що він збагнув, що тільки-но випадково став причиною жахливої трагедії, масштаб та наслідки якої він був не в змозі допоки усвідомити. Він добіг до авто, буквально впав на своє місце, рвонув на себе дверцята, намагаючись таким чином якомога швидше сховатися від неприємності, і з місця натиснув на педаль газу. Ревіння двигуна та поєднання шипіння з виском покришок об асфальт повернули мене до тями. «Та він же у такому стані просто небезпечний на дорозі! Цілком можливо, що хтось може від нього постраждати! - промайнула думка. - Його необхідно негайно зупинити!» Я кинувся за ним: «Куди ти, йолопе! Зупинися!» Але якась невідома сила спочатку м'яко та рішуче зупинила мій рух уперед. Буквально на мить я завис у повітрі. За мить вона повільно почала тягнути мене назад, попри мій відчайдушний опір, потім брутально поволокла, з легкістю долаючи усі мої зусилля, і через кілька секунд щосили жбурнула мене на тротуар, відділений від дороги неширокою смужкою занедбаної трави. В моїх очах потемніло... Я відчув страшенний біль чи не кожною клітинкою свого тіла. Проте, ні, навіть не відчув... Він буквально вибухнув у мене всередині. Я мимоволі крикнув, але з моїх вуст виповз лише охриплий стогін. З величезним напруженням та неймовірним зусиллям я зміг трохи розплющити одне око, потім друге... Перед моїми очима постав світ, повалений на бік, а мене якась незбагненна сила притиснула до стіни... асфальту! Я спробував було зібрати докупи думки, та біль і нестерпний шум у голові запаморочували їхні уривки. «Так... щось сталося... зі мною... я на зем... на асфальті...» Перед очима все пливло та гойдалося. Мою правицю вивернуло і притиснуло тілом, праву ногу зігнуто і підтягнуто до тіла, голову повернуто вліво... Я спробував було змінити надто незручну позу, але мої зусилля призвели лише до того, що я знову на мить знепритомнів. «Мені потрібна допомога... хтось повинен мене знайти... швидку... тут мало хто зараз... ходить...» Неймовірними зусиллями я ледь підняв голову, аби хоч щось роздивитися перед собою. Нічого. Лише сіра смужка асфальту та брудна трава, що затуляє собою півнеба. Нікого не чути. А може це я просто втратив можливість чути? Та ні... Онде, на сусідньому дереві цвірінькає горобець. Та й вітер тихесенько гойдає траву. Нікого немає! Не дочекатися мені допомоги... Ну то й добре! Хай так. Все одно моє життя втратило будь-який сенс. Навіщо воно мені взагалі, якщо відсутнє елементарне взаєморозуміння та підтримка одне одного? Усе, що я бажав сказати, я виклав у своїх статтях і кількох невеличких оповіданнях... Ні, я ні про що не жалкую. Навіть якось дивно - кинути все напризволяще та ні про що не жалкувати! Але я справді ні про що не жалкував. Була лише страшенна втома. Були нерозуміння і небажання жити як раніше. Але як? Як виправити те, що залежить не лише від твого бажання? Якось зовсім недоречно переді мною, немов би на екрані, виринули деякі яскраві випадки з мого життя. Чомусь пригадалася перша шкільна лінійка і те, як ми, дітлахи, стояли всім класом на сходинах школи, а метушливий дядечко намагався нас сфотографувати. Ми ж, змучені спекою та незвичним і страшенно незручним одягом, у який нас усіх запхнули, крутилися на всі боки, намагаючись побачити своїх батьків і бажаючи якомога швидше потрапити додому. Пригадалося, як одного разу батько взяв мене з собою на полювання. Діставатися туди довелося моторним човном. На Дніпрі, що розлився величезним водоймищем, дув сильний вітер, і величезні брудно-коричневі хвилі сунули назустріч нам, гучно спінюючи свої верхівки. Човен кидало з боку вбік, він раз у раз провалювався у западини між хвилями, зі страшною силою бився днищем об воду і важко піднімав по обидва боки купу бризок. Деякі з них губилися і гаснули одразу ж, поглинаючись сусідніми темними й каламутними хвилями, інші ж проносилися над нами водоспадом, решта барабанним дробом падали всередину човна й стікали струмочками до корми. Злякавшись, що ми от-от потонемо, я лежав обличчям догори, міцно зціпивши зуби та міцно притиснувшись тім’ям до передньої стінки під приладовою д