свідомість людини орієнтовано на поглиблене споглядання дійсності. Тобто погляд розуму спрямовується усередину себе, але творчі сили особистості ще не розбуджено повною мірою. Людина, свідомість якої вже проминула найнижчу точку занурення у світ тілесних форм, після переосмислення та усвідомлення свого буття сприймає світ як можливість для творчості та самовираження через власну осмислену діяльність: «Я творю, - отже, я існую». Ця форма свідомості максимально проявлена саме у Тому, Кого називають Богом-Творцем, бо творчість - це і є Його сутність і знаряддя самовираження. - Я не раз, звісно, чув вислів «Я мислю, - отже, я існую», але, чесно кажучи, я ніколи й не гадав, що цю форму свідомості можна віднести лише до тваринного рівня. Мені завжди здавалося, що це якась вища з форм свідомості! - Мислення у тварин перебуває переважно у зародковому стані. Лише в деяких з них воно певною мірою розвинуте. Людина ж має вже цілком розвинене мислення - навіть у найвідсталішого з людей - і надалі продовжує безупинно розвиватися та ускладнюватися. Врешті решт, усі форми свідомості містять у собі певною мірою і простіші її різновиди. А тому можна говорити лише про прояв якоїсь з них. Ти можеш зустріти людей навіть із «тваринною» формою свідомості - коли мислення ще занадто примітивне, і людей з божественним даром - творчою свідомістю. - Виходить, що людина - це проміжна ланка між твариною та Богом!? - цього, здавалося б, очевидного висновку я дійшов так несподівано, що мимоволі зойкнув. - Так, по суті, ти маєш рацію - дехто з людей відійшов не так вже й далеко від тваринного стану. Але одночасно з ними у тій же людській подобі можуть існувати й дуже розвинуті духи. Необхідність усвідомленого самовираження через творчість, так чи інакше, властива для усіх вищих духів. Та якщо в людині вона може бути ледь-ледь виражена (або взагалі аж ніяк себе не виявляти), то в ангелах вона проявляється вже повною мірою, досягаючи свого абсолютного вираження у Богу-Творці. Моментом, коли людина формально переходить від тваринної форми свідомості до божественної, є її прозріння, осяяння, усвідомлення суті давно знайомих для неї категорій мислення - добра та зла, життя та смерті, любові та ненависті... Тільки якщо раніше вона вкладала у ці поняття щось винятково індивідуальне і навіть майже почуттєве, то з часу усвідомлення і трансформації її свідомості, ці терміни набувають для неї певного універсального для людства (об’єктивного) і навіть абсолютного (для всього Всесвіту з усім розмаїттям його живих форм) значення. Цей момент навіть знайшов своє відображення у книзі Буття: «І сказав Господь Бог: Ось став чоловік, немов один з Нас, щоб знати добро й зло»[17]. - Але ж, наскільки я знаю, це було проголошено лише після гріхопадіння людини! Мене, чесно кажучи, завжди бентежив цей біблійний момент: з одного боку Адам стає нібито схожим на безсмертних богів, але з іншого боку - він втрачає своє вічне життя і стає смертним. З цього часу його переслідують різні негаразди та хвороби, а також він змушений у поті свого чола заробляти на хліб. - Насамперед мушу наголосити, що в образі Адама знайшло своє вираження кілька важливих моментів в історії людини: еволюція духа до рівня самоусвідомлення та свого місця у Всесвіті, а також набуття цим безсмертним духом фізичної плоті для життя на планеті Земля. Неправильне розуміння суті питання і призвело до формальної розбіжності. А поки повернімося до процесу створення Богом Всесвіту. Отже, свідомість найпростішої монади є чистим сприйняттям зовнішнього. Хоча, загалом, для неї на даному етапі ще не існує такого розподілу світу на внутрішнє і зовнішнє. Він з’явиться дещо пізніше, коли монада почне мислити протилежними категоріями. - Чому саме протилежними? - Бо між ними розбіжності більш визначені та виразні. Радіо теж починалося з передачі комбінацій крапок і тире, а телебачення - з чорно-білих зображень. Для елементарного мислення, яке тільки-но зароджується, немає і бути не може всього спектра вражень, емоцій та уявлень, оскільки органи сприйняття монади ще занадто грубі та недосконалі. Перше ж і найважливіше для неї відкриття полягає в тому, що існує вона й існує те, чим вона не є. Тобто виникає найперша пара категорій її мислення: «я» і «не-я». Спочатку відмінності між ними надто умовні та розмиті - немов контури об’єкта, на який дивляться крізь матове скло. У міру ускладнення свідомості та мислення думки монади стають все більше оцінювальними та суб’єктивними, її «я» - все чіткішим, свідомість все більше й більше орієнтується на своє єство, протиставляючи себе таким чином навколишньому світу і сприймаючи його як середовище власного існування та застосування. Ум і мислення людини доводять це «я» до максимального протиставлення. Так з’являється «его» - її підступний друг і сором’язний ворог, безжалісна дитина та примхливий тиран. З цієї миті в людині починається протиборство двох аспектів її особистості-«я» - Істинного «Я», яке тільки-тільки прокидається - плоду Всесвітнього Розуму - і немовляти «его» - породження її земного ума. Істинне «Я» виявляє себе в шепоті совісті та в альтруїзмі, в осяянні про вище керівництво своєю долею, у любові та творчості. Его - у виправданні ганебних вчинків, заздрощах, підлості, страху, ненависті та руйнуванні. Перший спонтанний і несподіваний прояв своєї істинної суті залишає в пам’яті людини незабутній відбиток, і вона іноді свідомо, але переважно неусвідомлено прагне знову іноді відчути найдивовижніше відчуття наповненості, гармонії, глибокого спокою та співзвучності зі Всесвітом. Вона все частіше й частіше починає замислюватися про сенс життя-буття, про добро та зло. Усвідомивши руйнівну силу свого его, вона намагається втекти від нього і безупинно шукає те втрачене джерело душевності в різних світоглядних системах та релігіях, не розуміючи, що ключ до цього джерела заховано у ній самій - як раз за її власним его.