ивистих сліди. Передні ліві дверцята легковика були відчинені, а назустріч мені незграбно біг переляканий водій з блідим обличчям як у мерця. На ходу він явно намагався зібратися з думками і зрозуміти, що та як тут відбулося. - Що трапилося? - прожогом кинувся я до нього. Але водій, здавалося, мене зовсім не бачив і не чув. Кілька секунд він стояв, безглуздо згорбившись і озираючись навколо себе. Його відлюдькуватий погляд був повний здивування, жаху та божевілля водночас. Аж раптом він рвучко повернувся і якось чудернацьки побіг до своєї машини. Вся його безглузда й кострубата постать вказувала на те, що він збагнув, що тільки-но випадково став причиною жахливої трагедії, масштаб та наслідки якої він був не в змозі допоки усвідомити. Він добіг до авто, буквально впав на своє місце, рвонув на себе дверцята, намагаючись таким чином якомога швидше сховатися від неприємності, і з місця натиснув на педаль газу. Ревіння двигуна та поєднання шипіння з виском покришок об асфальт повернули мене до тями. «Та він же у такому стані просто небезпечний на дорозі! Цілком можливо, що хтось може від нього постраждати! - промайнула думка. - Його необхідно негайно зупинити!» Я кинувся за ним: «Куди ти, йолопе! Зупинися!» Але якась невідома сила спочатку м'яко та рішуче зупинила мій рух уперед. Буквально на мить я завис у повітрі. За мить вона повільно почала тягнути мене назад, попри мій відчайдушний опір, потім брутально поволокла, з легкістю долаючи усі мої зусилля, і через кілька секунд щосили жбурнула мене на тротуар, відділений від дороги неширокою смужкою занедбаної трави. В моїх очах потемніло... Я відчув страшенний біль чи не кожною клітинкою свого тіла. Проте, ні, навіть не відчув... Він буквально вибухнув у мене всередині. Я мимоволі крикнув, але з моїх вуст виповз лише охриплий стогін. З величезним напруженням та неймовірним зусиллям я зміг трохи розплющити одне око, потім друге... Перед моїми очима постав світ, повалений на бік, а мене якась незбагненна сила притиснула до стіни... асфальту! Я спробував було зібрати докупи думки, та біль і нестерпний шум у голові запаморочували їхні уривки. «Так... щось сталося... зі мною... я на зем... на асфальті...» Перед очима все пливло та гойдалося. Мою правицю вивернуло і притиснуло тілом, праву ногу зігнуто і підтягнуто до тіла, голову повернуто вліво... Я спробував було змінити надто незручну позу, але мої зусилля призвели лише до того, що я знову на мить знепритомнів. «Мені потрібна допомога... хтось повинен мене знайти... швидку... тут мало хто зараз... ходить...» Неймовірними зусиллями я ледь підняв голову, аби хоч щось роздивитися перед собою. Нічого. Лише сіра смужка асфальту та брудна трава, що затуляє собою півнеба. Нікого не чути. А може це я просто втратив можливість чути? Та ні... Онде, на сусідньому дереві цвірінькає горобець. Та й вітер тихесенько гойдає траву. Нікого немає! Не дочекатися мені допомоги... Ну то й добре! Хай так. Все одно моє життя втратило будь-який сенс. Навіщо воно мені взагалі, якщо відсутнє елементарне взаєморозуміння та підтримка одне одного? Усе, що я бажав сказати, я виклав у своїх статтях і кількох невеличких оповіданнях... Ні, я ні про що не жалкую. Навіть якось дивно - кинути все напризволяще та ні про що не жалкувати! Але я справді ні про що не жалкував. Була лише страшенна втома. Були нерозуміння і небажання жити як раніше. Але як? Як виправити те, що залежить не лише від твого бажання? Якось зовсім недоречно переді мною, немов би на екрані, виринули деякі яскраві випадки з мого життя. Чомусь пригадалася перша шкільна лінійка і те, як ми, дітлахи, стояли всім класом на сходинах школи, а метушливий дядечко намагався нас сфотографувати. Ми ж, змучені спекою та незвичним і страшенно незручним одягом, у який нас усіх запхнули, крутилися на всі боки, намагаючись побачити своїх батьків і бажаючи якомога швидше потрапити додому. Пригадалося, як одного разу батько взяв мене з собою на полювання. Діставатися туди довелося моторним човном. На Дніпрі, що розлився величезним водоймищем, дув сильний вітер, і величезні брудно-коричневі хвилі сунули назустріч нам, гучно спінюючи свої верхівки. Човен кидало з боку вбік, він раз у раз провалювався у западини між хвилями, зі страшною силою бився днищем об воду і важко піднімав по обидва боки купу бризок. Деякі з них губилися і гаснули одразу ж, поглинаючись сусідніми темними й каламутними хвилями, інші ж проносилися над нами водоспадом, решта барабанним дробом падали всередину човна й стікали струмочками до корми. Злякавшись, що ми от-от потонемо, я лежав обличчям догори, міцно зціпивши зуби та міцно притиснувшись тім’ям до передньої стінки під приладовою дошкою, тримався за горизонтальну планку, що закривала собою трос керування двигуном. Потужний двигун човна то гучно й роздратовано завивав, коли ми опинялися на гребені хвилі і його гвинт виринав з води, то натужно захлинався, коли ми вже чи не в тисячне провалювалися у проміжок між хвилями і знову намагалися видертися на черговий водяний вал. Мій батько стояв поруч на колінах на поролоновому матраці, обшитому брезентом, і вдивлявся поверх переднього скла, крізь яке через потоки води нічого не можна було розгледіти. Його змокле й цілеспрямоване обличчя уособлювало цілковиту впевненість і навіть захоплення стихією, яку йому вдавалося успішно долати. Ця впевненість почасти передавалася навіть мені, поєднуючись із моїм страхом і утворюючи у свідомості щось дивне й незвичайне. Також пригадалося, як колись, дуже давно, я йшов зі школи додому, отримавши свою першу двійку. Це сталося точнісінько такої осінньої днини. Було сонячно й тепло. За моєю спиною теліпався напівпорожній ранець... А додому повертатися ой як не хотілося! Я плентався тротуаром, петляючи від одного його боку до іншого. Коли я дістався дому, то чомусь очікував найгіршого. Проте мама, повернувшись з роботи, лише поглянула на мене глибоко й проникливо, зітхнула та вимовила лише одне слово: «Поздоровляю!» Мені було надзвичайно дивно та незрозуміло, адже я очікував, принаймні, серйозної розмови та був просто не готовий почути це недоречне поздоровлення. Однак це, як не дивно, вплинуло на мене несподівано - я став уважнішим і стараннішим у навчанні. Хоча це надалі й не вберегло мене від поганих оцінок (утім, їх було зовсім вже й небагато), я часто пригадував цей випадок у найдрібніших деталях. Переді мною промайнули відлунням і інші епізоди з мого життя. Вони з’являлися по черзі, здавалося б без будь-якої системності, просто так, чіпляючись однією подією за іншу, немовби зненацька виринаючи одна з одної. Але чомусь найяскравішими були дитячі та юнацькі спогади. Я мимоволі спробував посміхнутися, та раптовий біль немилосердно повернув мене до стану безглуздої реальності. Навколо як і раніше не було нікого, окрім птахів. Дихати ставало все важче. Неймовірно хотілося пити, а язик практично присох до піднебіння. Кожний, навіть, здавалося б, незначний порив вітру жбурляв у обличчя пісок і пил, витерти які не було ані сили, ані бодай хоча б якоїсь можливості. Серце калатало уривчасто, від кожного його удару у голові дзвеніло й розливалося відлунням усім затерплим тілом, жодною клітиною якого я не міг навіть поворухнути, чи хоча б злегка змінити незручне положення голови. Я прислухався до свого дихання. Під час видиху десь усередині щось гарчало та клекотало. Вдихати ставало все важче й важче. Кожен мій наступний вдих був трохи меншим від попереднього... Перед очима все попливло... Пові-і-і-і-льно, краплина за краплиною виходило життя з мого понівеченого тіла... Невдовзі я вже не відчував ані болю, ані незручності положення свого тіла - лише тісні пута свого чи то одягу, чи то плоті взагалі... Душно... Ой, як душно! Тепер я вже не просто розумів, я був цілком упевнений - це кінець. Чого? Не знаю... Можливо, всього лише одного з етапів мого життя, а можливо, і власне існування взагалі. Проте, це мене чомусь анітрохи не турбувало. Я не відчував ані образи, ані претензій хоча б до когось. Не було ані жалю, ані відчуття приреченості... Страху? Дивно, але страху також не було. Був лише спокій і глибока байдужність. Ну то й нехай... Ну то й добре... Несподівано я перестав бачити вкритий пилом асфальт і брудну траву. Все начебто кудись провалилося, або ж загадково розчинилося та зникло. Те місце, де тільки-но був обрій, спалахнуло яскравим рівним світлом, а небо чомусь здалося набагато темнішим від обрію. Утім, слова «небо» і «обрій» до того, що я споглядав перед собою, можна було віднести лише досить умовно, оскільки бачене мною аж ніяк не було з ними пов'язане. На тлі цього світла я почав вирізняти людські постаті, які мовчки стояли переді мною. Я не мав бодай щонайменшого уявлення скільки їх там було... Можливо п'ятдесят... Цілком можливо, що сто чи навіть тисяча... Від цих постатей віяло доброзичливістю та упевненістю, хоча зовні вони здавалися зовсім спокійними та навіть байдужими. І я раптом зрозумів - вони очікують на мене! Мені навіть стало ніяково від того, що з'являюся перед ними у такому безглуздому вигляді. Я уважніше пригледівся та збагнув, що переді мною стояли не просто якісь незнайомі особи. Серед них я впізнав свою маму, що пішла з життя багато років тому. Та, по правді, «впізнав» - це зовсім не те слово, яким можна було б висловити мої відчуття... Ні, я не впізнав... Я знав, що це саме вона, хоча зов