шкою, тримався за горизонтальну планку, що закривала собою трос керування двигуном. Потужний двигун човна то гучно й роздратовано завивав, коли ми опинялися на гребені хвилі і його гвинт виринав з води, то натужно захлинався, коли ми вже чи не в тисячне провалювалися у проміжок між хвилями і знову намагалися видертися на черговий водяний вал. Мій батько стояв поруч на колінах на поролоновому матраці, обшитому брезентом, і вдивлявся поверх переднього скла, крізь яке через потоки води нічого не можна було розгледіти. Його змокле й цілеспрямоване обличчя уособлювало цілковиту впевненість і навіть захоплення стихією, яку йому вдавалося успішно долати. Ця впевненість почасти передавалася навіть мені, поєднуючись із моїм страхом і утворюючи у свідомості щось дивне й незвичайне. Також пригадалося, як колись, дуже давно, я йшов зі школи додому, отримавши свою першу двійку. Це сталося точнісінько такої осінньої днини. Було сонячно й тепло. За моєю спиною теліпався напівпорожній ранець... А додому повертатися ой як не хотілося! Я плентався тротуаром, петляючи від одного його боку до іншого. Коли я дістався дому, то чомусь очікував найгіршого. Проте мама, повернувшись з роботи, лише поглянула на мене глибоко й проникливо, зітхнула та вимовила лише одне слово: «Поздоровляю!» Мені було надзвичайно дивно та незрозуміло, адже я очікував, принаймні, серйозної розмови та був просто не готовий почути це недоречне поздоровлення. Однак це, як не дивно, вплинуло на мене несподівано - я став уважнішим і стараннішим у навчанні. Хоча це надалі й не вберегло мене від поганих оцінок (утім, їх було зовсім вже й небагато), я часто пригадував цей випадок у найдрібніших деталях. Переді мною промайнули відлунням і інші епізоди з мого життя. Вони з’являлися по черзі, здавалося б без будь-якої системності, просто так, чіпляючись однією подією за іншу, немовби зненацька виринаючи одна з одної. Але чомусь найяскравішими були дитячі та юнацькі спогади. Я мимоволі спробував посміхнутися, та раптовий біль немилосердно повернув мене до стану безглуздої реальності. Навколо як і раніше не було нікого, окрім птахів. Дихати ставало все важче. Неймовірно хотілося пити, а язик практично присох до піднебіння. Кожний, навіть, здавалося б, незначний порив вітру жбурляв у обличчя пісок і пил, витерти які не було ані сили, ані бодай хоча б якоїсь можливості. Серце калатало уривчасто, від кожного його удару у голові дзвеніло й розливалося відлунням усім затерплим тілом, жодною клітиною якого я не міг навіть поворухнути, чи хоча б злегка змінити незручне положення голови. Я прислухався до свого дихання. Під час видиху десь усередині щось гарчало та клекотало. Вдихати ставало все важче й важче. Кожен мій наступний вдих був трохи меншим від попереднього... Перед очима все попливло... Пові-і-і-і-льно, краплина за краплиною виходило життя з мого понівеченого тіла... Невдовзі я вже не відчував ані болю, ані незручності положення свого тіла - лише тісні пута свого чи то одягу, чи то плоті взагалі... Душно... Ой, як душно! Тепер я вже не просто розумів, я був цілком упевнений - це кінець. Чого? Не знаю... Можливо, всього лише одного з етапів мого життя, а можливо, і власне існування взагалі. Проте, це мене чомусь анітрохи не турбувало. Я не відчував ані образи, ані претензій хоча б до когось. Не було ані жалю, ані відчуття приреченості... Страху? Дивно, але страху також не було. Був лише спокій і глибока байдужність. Ну то й нехай... Ну то й добре... Несподівано я перестав бачити вкритий пилом асфальт і брудну траву. Все начебто кудись провалилося, або ж загадково розчинилося та зникло. Те місце, де тільки-но був обрій, спалахнуло яскравим рівним світлом, а небо чомусь здалося набагато темнішим від обрію. Утім, слова «небо» і «обрій» до того, що я споглядав перед собою, можна було віднести лише досить умовно, оскільки бачене мною аж ніяк не було з ними пов'язане. На тлі цього світла я почав вирізняти людські постаті, які мовчки стояли переді мною. Я не мав бодай щонайменшого уявлення скільки їх там було... Можливо п'ятдесят... Цілком можливо, що сто чи навіть тисяча... Від цих постатей віяло доброзичливістю та упевненістю, хоча зовні вони здавалися зовсім спокійними та навіть байдужими. І я раптом зрозумів - вони очікують на мене! Мені навіть стало ніяково від того, що з'являюся перед ними у такому безглуздому вигляді. Я уважніше пригледівся та збагнув, що переді мною стояли не просто якісь незнайомі особи. Серед них я впізнав свою маму, що пішла з життя багато років тому. Та, по правді, «впізнав» - це зовсім не те слово, яким можна було б висловити мої відчуття... Ні, я не впізнав... Я знав, що це саме вона, хоча зовні вона була зовсім не такою, якою запам'яталася мені в останні роки свого життя. Вона була молодою та гарною, як на одній з світлин, зроблених після закінчення нею педінституту. На вигляд їй було років двадцять п’ять-тридцять, не більше. Я бачив дідуся - батька свого батька. Дивно, але він був зовсім юним парубком. А його, як матір, ніжно та дбайливо обіймала моя бабуся - зовсім вже доросла жінка. Я впізнав і іншого дідуся, якого жодного разу не бачив у своєму житті, позаяк він помер задовго до мого народження. Він був зовсім не схожим на того чоловіка з коротким сивим волоссям та обличчям, вкритим мережею зморшок, якого я знав за старою повоєнною світлиною. Та попри все це, я був абсолютно упевнений, - це саме він. Я впізнавав по черзі усіх своїх близьких і рідних, що пішли з життя у різні часи. Ось мій дядько - батьків брат... ось мій двоюрідний дядько... ось його дружина... Вони всі були тут! Проте... Ні, не всі... Батько! Я так і не побачив свого батька... Дивно, але він теж повинен бути десь тут... Не знаю, скільки сплинуло часу, доки я споглядав усіх своїх рідних. Здавалося, що промайнуло лише якась мить... Але ж я встиг майже всіх розгледіти та впізнати! Дивина... Їхня поява остаточно переконала мене, що вже час повертатися. Куди? «Додому» - промайнула думка. Я знову прислухався до своїх відчуттів. Було таке враження, що начебто я не просто щось споглядаю, сприймаю, або про щось здогадуюся - я пригадую. Те, що все це колись відбувалося. Зі мною. З моєю частиною. Частиною мого життя - іншого життя, у порівнянні з яким це моє земне життя було лише епізодом, до того ж не найяскравішим чи важливішим за інші. Ну, що ж... Я йду! Перед моїм поглядом знову почала проявлятися трава. Вона затуляла собою обрій і тих, хто прийшов мене зустрічати. Я спробував хоча б трішечки підвестися, аби знову їх побачити... І раптом відчув, як злегка відірвався від асфальту! Тепер я міг вільно споглядати все, що відбувалося довкола мене. Прагнучи знову побачити своїх рідних, я линув туди, де вони щойно були. Напрочуд, це мені вдалося здійснити майже без зусиль. Спочатку я лише злегка ковзав, витав над землею. Потім почав підніматися все вище й вище. Від цього неочікуваного фантастичного польоту перехоплювало дух. Далеко унизу жовтіло поле, прибране, але ще не зоране до зими. Попереду сірою лиштвою мріла вузька смужка дерев, яка окреслювала це поле. За нею я бачив якісь будинки, споруди, труби та лінії електропередач. Легкість, яку я відчував у тілі (та чи справді у тілі!), надихала й не давала остраху висоти хоча б трохи виявити себе. Мені не доводилося ані махати руками, ні навіть ширяти, як це роблять птахи. Я просто рухався туди, куди бажав, куди спрямовував свій погляд, поступово звикаючи до цих незвичних відчуттів. Ліворуч я помітив крука. Той летів, кумедно притиснувши голову до плечей... (чи що там у нього?) Він поглянув на мене, лише злегка повернувши голову, неохоче хрипко каркнув, але навіть (от вже нахаба!) не змінив напрямок свого польоту. Я піднявся ще вище. Попереду заблищало дзеркало величезного водоймища, за яким знову майоріли поля, населені пункти, вузькі смужки доріг... Я ще сам не знав, куди лечу й навіщо. Просто був цілком упевнений в тому, що саме так і потрібно, що рухаюся туди, куди слід. Швидкість підйому все зростала. Прямокутники ланів почали зливатися в одне строкате покривало, зшите нитками рік та доріг. Небо помітно потемнішало, проявилися зірки. Обрій почав виразно закруглюватися. Я захоплено продовжував свій політ, дивлячись лише вгору - все вище, вище! Коли я ненароком поглянув долу, то побачив приголомшливе видовище - далеко піді мною голубіла величезна земна куля. Вона була напрочуд яскравою та гарною. Океани були зовсім не такими, як ми звикли їх бачити на світлинах з космосу. Вони були не просто блакитно-ультрамариновими! Здавалося, що вони сяяли та спалахували зсередини і містили не звичайну воду а рідке світло, дивовижної глибини та насиченості. Я зупинився, зачарований побаченим. «Боже, яка неземна, - промайнуло каламбуром, - краса!» Це була не статична, застигла картинка. Це було воістину сповнене життя видовище! Я бачив, як піді мною повільно обертається Земля, як вона виблискує морями та океанами. Смарагдові ліси і бурштиново-золотаві пустелі зовсім не здавалися намальованими - вони були настільки ажурними, що складалося враження, буцімто хтось дбайливо та ретельно виткав їх з найтоншого прядива. Робота ця була настільки витонченою, що на поверхні землі можна було розрізнити кожне дерево та навіть кожний окремий камінець. Довкола земної кулі я помітив незвичайне ледь помітне сяйво, схоже на електричні розряди. Подекуди то з’являлися, то згасали ниточки бл