і вона була зовсім не такою, якою запам'яталася мені в останні роки свого життя. Вона була молодою та гарною, як на одній з світлин, зроблених після закінчення нею педінституту. На вигляд їй було років двадцять п’ять-тридцять, не більше. Я бачив дідуся - батька свого батька. Дивно, але він був зовсім юним парубком. А його, як матір, ніжно та дбайливо обіймала моя бабуся - зовсім вже доросла жінка. Я впізнав і іншого дідуся, якого жодного разу не бачив у своєму житті, позаяк він помер задовго до мого народження. Він був зовсім не схожим на того чоловіка з коротким сивим волоссям та обличчям, вкритим мережею зморшок, якого я знав за старою повоєнною світлиною. Та попри все це, я був абсолютно упевнений, - це саме він. Я впізнавав по черзі усіх своїх близьких і рідних, що пішли з життя у різні часи. Ось мій дядько - батьків брат... ось мій двоюрідний дядько... ось його дружина... Вони всі були тут! Проте... Ні, не всі... Батько! Я так і не побачив свого батька... Дивно, але він теж повинен бути десь тут... Не знаю, скільки сплинуло часу, доки я споглядав усіх своїх рідних. Здавалося, що промайнуло лише якась мить... Але ж я встиг майже всіх розгледіти та впізнати! Дивина... Їхня поява остаточно переконала мене, що вже час повертатися. Куди? «Додому» - промайнула думка. Я знову прислухався до своїх відчуттів. Було таке враження, що начебто я не просто щось споглядаю, сприймаю, або про щось здогадуюся - я пригадую. Те, що все це колись відбувалося. Зі мною. З моєю частиною. Частиною мого життя - іншого життя, у порівнянні з яким це моє земне життя було лише епізодом, до того ж не найяскравішим чи важливішим за інші. Ну, що ж... Я йду! Перед моїм поглядом знову почала проявлятися трава. Вона затуляла собою обрій і тих, хто прийшов мене зустрічати. Я спробував хоча б трішечки підвестися, аби знову їх побачити... І раптом відчув, як злегка відірвався від асфальту! Тепер я міг вільно споглядати все, що відбувалося довкола мене. Прагнучи знову побачити своїх рідних, я линув туди, де вони щойно були. Напрочуд, це мені вдалося здійснити майже без зусиль. Спочатку я лише злегка ковзав, витав над землею. Потім почав підніматися все вище й вище. Від цього неочікуваного фантастичного польоту перехоплювало дух. Далеко унизу жовтіло поле, прибране, але ще не зоране до зими. Попереду сірою лиштвою мріла вузька смужка дерев, яка окреслювала це поле. За нею я бачив якісь будинки, споруди, труби та лінії електропередач. Легкість, яку я відчував у тілі (та чи справді у тілі!), надихала й не давала остраху висоти хоча б трохи виявити себе. Мені не доводилося ані махати руками, ні навіть ширяти, як це роблять птахи. Я просто рухався туди, куди бажав, куди спрямовував свій погляд, поступово звикаючи до цих незвичних відчуттів. Ліворуч я помітив крука. Той летів, кумедно притиснувши голову до плечей... (чи що там у нього?) Він поглянув на мене, лише злегка повернувши голову, неохоче хрипко каркнув, але навіть (от вже нахаба!) не змінив напрямок свого польоту. Я піднявся ще вище. Попереду заблищало дзеркало величезного водоймища, за яким знову майоріли поля, населені пункти, вузькі смужки доріг... Я ще сам не знав, куди лечу й навіщо. Просто був цілком упевнений в тому, що саме так і потрібно, що рухаюся туди, куди слід. Швидкість підйому все зростала. Прямокутники ланів почали зливатися в одне строкате покривало, зшите нитками рік та доріг. Небо помітно потемнішало, проявилися зірки. Обрій почав виразно закруглюватися. Я захоплено продовжував свій політ, дивлячись лише вгору - все вище, вище! Коли я ненароком поглянув долу, то побачив приголомшливе видовище - далеко піді мною голубіла величезна земна куля. Вона була напрочуд яскравою та гарною. Океани були зовсім не такими, як ми звикли їх бачити на світлинах з космосу. Вони були не просто блакитно-ультрамариновими! Здавалося, що вони сяяли та спалахували зсередини і містили не звичайну воду а рідке світло, дивовижної глибини та насиченості. Я зупинився, зачарований побаченим. «Боже, яка неземна, - промайнуло каламбуром, - краса!» Це була не статична, застигла картинка. Це було воістину сповнене життя видовище! Я бачив, як піді мною повільно обертається Земля, як вона виблискує морями та океанами. Смарагдові ліси і бурштиново-золотаві пустелі зовсім не здавалися намальованими - вони були настільки ажурними, що складалося враження, буцімто хтось дбайливо та ретельно виткав їх з найтоншого прядива. Робота ця була настільки витонченою, що на поверхні землі можна було розрізнити кожне дерево та навіть кожний окремий камінець. Довкола земної кулі я помітив незвичайне ледь помітне сяйво, схоже на електричні розряди. Подекуди то з’являлися, то згасали ниточки блакитно-фіолетових спалахів. Це сяйво довкола планети нагадувало гігантську мильну бульбашку, яка огортала земну кулю, але не переливалася всіма звичними кольорами веселки. «Цікаво, що це?» - здивувався я.