***
- Це те, що дехто з вас називає «інформаційним полем Землі», - почув я голос, що лунав, як мені здалося, десь позаду. - Проте, звичайно, це не власне поле. Це всього-на-всього його прояв. Я озирнувся. Ліворуч і трохи вище від себе я побачив двох величезних істот. Їхній одяг був схожий на просторі білі шати, що нагадували давньоримську тогу. Ці істоти випромінювали яскраве, але зовсім не сліпуче світло, а їхні обличчя сяяли добротою, впевненістю та глибоким спокоєм. Оцінивши на око (наскільки це взагалі було можливим у моєму випадку) відстань до них, я дійшов висновку, що зріст цих істот був просто величезним - вони обоє були розміром приблизно з аеробус! Утім, їх з легкістю можна було навіть сплутати з хмаринками, оскільки окремі риси цих постатей не були чітко вираженими, а деталі одягу і облич не мали звичної чіткості та глибини, що утворюється зазвичай внаслідок гри світла та тіні. Одяг цих істот взагалі не утворював бодай найменшого натяку на тінь, оскільки тінь може утворюватися лише там, де існує перешкода для світла. А вони, як здавалося, самі випромінювали яскраве світло усім своїм єством. «Ангели!» - подумки відзначив я. Дивно, але я знову анітрохи не злякався, не сторопів, немовби такі зустрічі для мене були якщо навіть і не звичайнісінькою та буденною справою, то цілком очікуваною - це вже точно. Мій стан можна було описати як стримане захоплення або ж наснагу та легкість. Та як би там не було, але я відчув себе впевненішим та спокійнішим. Не було ані жалю за тим, що залишилося там, на Землі, ані бодай найменшого усвідомлення чогось такого, до чого тепер вже ніколи неможливо повернутися, аби його завершити, переробити або виправити. Невже я помер? Але ж я зовсім не відчував себе мертвим. Навіть більше - я ще ніколи в житті не відчував себе живішим, аніж цієї миті! Здавалося, що увесь Всесвіт дихає, вібрує та звучить кожним своїм елементом, а я сам є його живою клітинкою, частиною, через яку це життя проходить, насичуючи її та надихаючи. Переді мною, немов на величезному екрані почали проноситися епізоди з мого життя на Землі - від часу, коли я ще навіть не народився, до останньої миті, коли я споглядав усіх, хто прийшов мене зустрічати перед тим, як назавжди покинути своє тіло. Назавжди? ... Та чи справді назавжди? - Ти бажаєш повернутися? - почув я голос Ангела, що лунав не звідкись з якоїсь певної точки простору, а, як здавалося, звідусіль водночас. Навіть зсередини мене! - Ні! Швидше за все - ні... - відповів я поквапом, уявивши своє понівечене тіло, що лежить там, далеко внизу, від чого мене навіть пересмикнуло. - Я можу не повертатися? - Так, можеш. - Але що станеться з моєю сім’єю? Дружиною? Дитиною? - Вони, утім як і будь-хто інший, мають свій власний шлях на Землі. - Це означає, що моє життя на Землі закінчилося? Це означає, що я - помер? - Це означає, що ти вважаєш своє життя на Землі закінченим. Це означає, що ти воскрес. Померла лише людина, що мала ім'я, яке ти вважав своїм. Померло твоє тіло. Воскрес дух, твоє істинне «Я», те, ким ти є насправді. Хіба ти вважав, що вмираєш, коли знімав з себе зношений одяг, або змивав бруд після важкої та брудної роботи? - Звичайно, ні. Але ж я не ототожнював себе зі своїм одягом! - Незабаром ти будеш ототожнювати себе й зі своїм тілом, як це вже бувало у твоєму житті. - На Землі? - І на Землі теж. Хіба ти не пам'ятаєш, як переносився подумки у щасливі миттєвості свого життя? Або як ти палко мріяв повернутися у місто своєї юності - Ленінград? Або коли вважав себе скривдженим, приниженим чи обмовленим? А те, як ти страждав, коли тебе залишала кохана людина? - Це все відбувалося лише подумки! - Це все відбувалося З ТОБОЮ. Хіба ти переносився туди у своєму тілі? Хіба кривдили твоє тіло? Хіба від усвідомлення самотності або зради страждало твоє тіло? - Ні, не тіло... - замислився я. - Але ж людина - це також і тіло! - Також і тіло, - промовив Ангел луною, - але не тіло. Людина - це «Я», особистість, яка замкнена у плоті. «Я» у плоті стає людиною. Людина, втративши плоть, стає ангелом. - Я теж став ангелом? - здивувався я. - Поглянь на себе. Я оглянув себе і побачив, що вся моя сутність хоча й зберігала свої колишні контури, проте стала дещо схожою на хмаринку, огорнуту прозорою оболонкою, яка власне й надавала їй звичної форми. Я підняв праву руку, підніс її до обличчя, покрутив нею перед очима. Потім те саме зробив з другою рукою. Вони обидві були зовсім непрозорими, але при бажанні я міг бачити навіть крізь них! - А чому тоді ні в мене, ні навіть у тебе немає крил? Адже ангели мають крила?! - Ангелам крила не потрібні, - посміхнувся мій супутник. - Поміркуй сам, навіщо вони нам, коли тут немає повітря, на яке можна було б опиратися під час польоту. Хоча, якщо ти бажаєш, я можу постати перед тобою навіть у такому вигляді! Він розгорнув чудові крила, що несподівано утворилися за його спиною: - Подобається? - Та мені, власне, байдуже, - трохи зніяковів я. - Але чому тоді вас зображують з ними? Крила Ангела розчинилися та зникли, немов туман.