ЧАСТИНА 1
1. МИСЛЕННЯ ТА ОБРАЗИ
- Скоріше за все для того, - почав було він, - аби на картині ви могли легко відрізнити людину від ангела. Але у будь-якому разі, все це можна вважати лише умовністю, формою, яку ви самі готові сприймати, образом, звичним для вас. Побачить людина таку істоту з крилами та й здогадається: «Ангел». Побачить щось з рогами та копитами, зметикує: «Дідько». Побачить сивоволосого дідуся, що сидить на хмаринці, одразу ж зрозуміє: «Бог»! Ваше мислення обов'язково прагне до будь-чого прив'язатися, до якоїсь певної точки відліку, до вже відомих прописних істин (будемо називати їх звичними для вас термінами). А все тому, що мислення людини є відносним. Через свій розум ви спілкуєтеся з навколишнім світом, наділяєте все видиме і умоглядне звичними формами та образами. Ви занадто прив'язані до форми! Але це не так вже й погано. Принаймні, на певному щаблі свого розвитку. Навіть навпаки! Людське мислення не в змозі оперувати чистими абстрактними категоріями. Йому завжди потрібне щось, на що можна було б обпертися. Навіть попри те, що це «щось» найчастіше буває оманою, спрощенням, недосконалим образом. Це схоже певним чином на доказ теореми: «Припустимо, що...» Далі йдуть якісь умови, міркування, умовиводи, що дозволяють або ж відкинути первісне припущення, або ж остаточно переконатися у його справедливості. Але кожен з вас в той самий образ вкладає власне розуміння та погляд на суть явища. Так, хтось вважає кохання фізичним процесом, яким можна займатися, інший - неземним почуттям, що викликає захват і піднесення, третій - сприйняттям іншої людини невід’ємною частиною себе самого, четвертий - пристрастю... Всі ці образи доповнюються іншими переконаннями та образами й поєднуються у щось суто особисте та ні на що не схоже. Саме тому ви часто-густо не можете зрозуміти одне одного, оскільки користуючись однаковими словами, ви вкладаєте в них зовсім різний зміст. - Як же нам у такому разі порозумітися? - Навчитися поважати та слухати одне одного. - Так просто? - Ти вважаєш, що це просто? Адже це, по суті, найголовніше, задля чого ви всі сходите на Землю. - А задля чого ми ще туди сходимо? - запитав я, вказавши на Земну кулю в себе під ногами. - Кожен для вирішення своїх власних питань. Та якщо спробувати їх дещо узагальнити, то задля того, аби перетворити свою нижчу природу у вищу, а свої недоліки - трансформувати у позитивні якості. - Ти маєш на увазі - гріхи у чесноти?
2. ГРІХ І ГРІШНИК
- Ні, саме недоліки у позитивні якості, - наголосив мій співрозмовник. - Гріх - це поняття винятково оцінювальне та занадто вже суб'єктивне. Наприклад, якщо склянка порожня, то ти можеш сказати, що в ній не вистачає води - тобто є її недолік. У цьому випадку ти оцінюєш винятково міру наявності води. Якщо ж ти будеш впевнений, що порожня склянка - це погано, то починаєш оцінювати власне враження, відчуваючи на собі цілий комплекс негативних емоцій, які супроводжують все це. Адже якщо є щось погане, то це означає, що має бути і той, хто це вчинив, оскільки погане не може існувати саме по собі. Поганий, негідний вчинок релігія називає гріхом. А якщо є гріх, то як же можна його не засуджувати? - Колись я цікавився різними світовими вченнями, прагнучи знайти в них вказівники для себе та свого життя. Одного разу я натрапив на цікаву думку. Мова йшла про те, що необхідно любити грішника, однак треба ненавидіти його гріх. З одного боку я був згоден з таким трактуванням, проте дещо мені таки не давало спокою... - Ненависть до гріха - це найперший крок людини на шляху до Бога, але цей крок майже не відрізняється від вшанування (я не хочу застосовувати для цього слово «любов») гріха. Якщо відокремити людину від її гріха (використовуватиму звичні для вас терміни), то отримаємо безгрішну істоту та абстрактні гріхи. Проте гріхи не можуть існувати самі по собі, для них обов'язково потрібен носій. Байдуже, хто саме вважається цим носієм - сам грішник, що містить у собі гріх, або ж той, хто цей гріх усвідомлює у собі або ж у іншому - у грішнику. Гріх - це ідея. Він не має самосутності, як не мають самосутності, наприклад, краса або мужність. Вони можуть бути лише суб'єктивними якостями особистості, здатної оцінити красу або міру мужності, покладаючись на свої власні внутрішні переконання, що базуються на суб'єктивному вихованні. Бачиш, як одні суб'єктивні передумови ґрунтуються на інших, ті - на третіх... І так далі. Та чи можна відокремити красу від людини? Чи можна таким чином отримати окремо негарну людину і окремо - її красу? - Гм... - мені здалося, що я почав розуміти сенс сказаного. - Вочевидь, що ні, не отримаємо! - Правильно. Ось так виходить і з тим, що ви називаєте гріхом. Гріх просто неможливо відокремити від його носія. - Грішника? - спробував я уточнити. - І грішника, і того, хто декого вважає грішником, - отримав я відповідь, яка цілком відповідала моїм очікуванням. - А тому відокремлення гріха від грішника - справа принципово неможлива. Є грішник, як носій певних якостей і вчинків, які називають гріхами, але гріха, як чогось окремого, просто не існує. І ось це неіснуюче, уявне вам потім і пропонують ненавидіти! - І що ж нам робити у такому випадку? - здивувався я. - Навчитися любити саме грішника разом з його гріхами. Безгрішного або ж святого полюбити не так вже й складно. Чи не так? - То що ж тоді це означає? Невже я маю полюбити і його гріхи? - насторожився я. - Це означає, що ти маєш полюбити його чесноти, які він теж має без будь-якого сумніву. - Зачекай... Чесноти - це чесноти, а гріхи - це гріхи! Звісно, я маю любити чесноти... Але що мені робити з гріхами? Як ставитися до них?