— Але … але він старший за мене.
— І що? – посміхнувся панк, закинувши ногу на ногу.
— Ну, певне, в нього досвіду більше. І все таке…
— Ха! Фігня, шановний. «Старший» не означає нічого окрім «старший». Він просто старший за тебе. Так само, як і я. Навіть коли батьки починають тебе вчити жити, то і це частенько нічого розумного тобі не дасть. Вони були молодими двадцять, тридцять років тому. За той час світ змінився. І тобі не сорок, не п’ятдесят, щоб жити так, як кажуть вони. Тобі двадцять. Насолоджуйся! Лови кайф! Будь молодим! Зроби так, щоб тобі було що згадати.
— Але мені це кажуть не батьки, а брат. У нас різниця всього у три роки.
— Ким він працює?
— На заводі.
— Ха! І він тебе буде вчити жити?! Цей пролетаріат? Пошли його, чувак! Просто пошли.
Хлопець піднявся з лавки:
— Я, мабуть, так і зроблю… Дякую. Я піду і скажу йому. Але де я житиму?
— Зніми квартиру, або кімнату. В тебе ж є робота. Перекантуйся кілька днів у друзів. На крайняк, поживи у мене.
— Дякую… Я навіть не знаю як тебе звати.
— Сем.
— Я Євген. Дякую. Я піду і скажу йому… Я все йому скажу. І справді, чого це він за мене тут усе вирішує? Та хай котиться під три чорти.
— Правильно, чувак. І пам’ятай! В твоєму житті все вирішуєш лише ти. А якщо хтось вважає, що це не так, то може прийшов влучний час послати його нахуй?
Розділ 1
«Миг – и я на крыше,
Позабыв о чувстве страха.
И пожарным прикатившим
Я кричу – идите нахуй!»
Операция Пластилин,
«Миг – и я на крыше»,
2009
Всім привіт. Як ся маєте? Мене звуть Євген Стельнюк. І з недавніх пір ніхто не вирішує як мені жити. Так, тепер це питання виключно в моїй компетенції.
Знаєте, певне, я б і надалі жив, слухаючи всіх і вся, намагаючись догодити усім та чмокнути в волохатий зад практично кожного, незалежно від його особистої думки про мене. Так, все було саме так останні скількись-там років. А що ж сталося потім, запитаєте ви? А потім у моєму житті з’явився Сем.
Отож, хто такий Сем?
Якщо поглянути збоку, то ви помітите просто якогось стрьомного прокуреного та обтріпаного панка і єдине бажання буде лише втекти куди подалі. Можу закластися, що так і буде.
І це ваша помилка. Так, це просто величезна помилка. Дивіться глибше. Відкиньте страхи та упередження. І тоді ви побачите, що Сем – класний чувак. Набагато кращий ніж сотні тих, з якими я колись приятелював. І ні, я не перебільшую.
Стук-стук-стук!
До речі, це він.
Я відчиняю двері і на порозі помічаю вищезгадану особу.
— Привіт, – киває він. – Як житуха?
— Дякую. Непогано. А в тебе?
— Жити можна. Але недовго.
Це він так жартує. Минулого разу я запитав що він має на увазі, цыэю фразою. Сем відповів, що наше життя (хай навіть дуже фортануло – і ми протягнули аж до 96 років) просто мізерно маленьке, якщо порівнювати, скажімо, зі шляхом до наступної галактики, відстанню до краю всесвіту, чи періодом напіврозпаду Урану-238.
Тим часом Сем заходить до кухні, доводить чайник до кипіння та заливає собі чай. Зелений. Він каже, що інші – шкідливо. Тому п’є лише зелений. Власне, через нього одного цей чай і купую.
— Ну, що? – киває Сем та робить ковток. – Не роздумав? Я ще можу піти, поки не пізно.
При першій зустрічі Сем запропонував мені поглянути на світ так, як покаже він. Я згодився і ми забились на суботу. Так от зараз субота і є.
— Роздумав, чи нє?
— Не роздумав. І що робитимемо сьогодні?
— Пошлемо цей світ. Що ж іще?
— Круто. А як?
— Дізнаєшся. Одягайся тепло. На вулиці щось трохи зимно.
Так, цього року осінь навдивовижу холодна. Весна, пам’ятається, спізнилась, літо теж прийшло з затримкою, а осінь мало того, що прийшла вчасно, так ще й всього за місяць температура до семи градусів впала.
— Їсти щось брати? – запитую я.
— Ну, зроби кілька бутерів. Перекусимо.
— Ти сам хоч снідав?
Сем робить якийсь чи то кивок, чи то ще що – достеменно не зрозуміло. З першої і на даний момент останньої (чи передостанньої, якщо рахувати сьогоднішню) зустрічі я зрозумів, що він часто так робить. Проте коли він точно знає, чи хоче, чи ні – то формулює відповідь цілком змістовно і односкладово.