Відповідь Сема приймаю за заперечення та киваю на холодильник:
— Там є салат вчорашній з овочів. Можеш залити майонезом та перекусити.
Той вдячно усміхається, відкриває холодильник і вже за кілька хвилин ставить на мийку порожню тарілку із залишками майонезу та овочевого соку.
— Смачно готуєш, – каже він.
Я киваю та завершую приготування бутербродів.
За кілька хвилин кидаю їх до сумки і ми виходимо з моєї квартири.
Колись в дитинстві я жив у власному будинку разом із старшим братом та батьками. Два поверхи, сад, город, сто метрів до маршрутки, купа сусідів, собака та чисте повітря. Але то було ще в шкільні роки.
По закінченню університету батьки померли і брат взяв все (в тому числі і моє життя) в свої руки. Він вважав, що знає все краще. Деякий час я терпів. А потім ми з ним посварились. Дуже жорстко. Я пішов на вокзал, не знаючи що робити. Потім з’явився Сем. Того ж вечора я забрав речі від брата і пішов ночувати до друзів. А наступного тижня знайшов оселю.
Ось таким чином я поселився сюди, де вже живу останній місяць.
Отож, це під’їзд. Пам’ятається, один автор писав, що жила подруга в його вонючому під’їзді трьома поверхами вище і що смердів він не тому, що вони там жили, а тому, що так воняли всі совєцькі під’їзди.
Коли заходиш в мій під’їзд, то розумієш, що цей також з тих самих років. Так, тому що він смердить. І незрозуміло, чи то це через те, що тут дзюрять різного роду істоти (починаючи від домашніх улюбленців і закінчуючи місцевими підлітками), чи то через те, що протікає якась труба, чи то через невизначеність дати останньої чистки, чи то просто тому, що так склалось чисто історично.
«Капєц яка проблема!» – можете сказати ви. Так, мені точнісінько так само все одно. І решті під’їзду аналогічно. І певне тому він так досі і смердить. Бо всім глибоко пофіг.
Якщо ще трошки оглянути під’їзд, то можна помітити на стінах купу різного роду написів, починаючи з «Лєнка – дура», «Маша любить Вову» і закінчуючи різного роду матюками та їм подібними фразами. До речі, помилки у написах – доволі звична річ, тому споглядання даних написів було б великим жахом і для консерваторів, і для філологів, і для просто нормальних людей.
Надворі повіває вітер і я застібаю «блискавку» до самого кінця.
— Куди далі? – запитую у Сема.
— Туди, – каже він і тягне мене якимись провулками.
Потім ми сідаємо на маршрутку і їдемо вулицями. Куди? А хто його знає…
— Хіба тут не круто? – запитує Сем та підморгує.
Ми стоїмо на самісінькій верхівці багатоповерхівки і споглядаємо звідси практично усе місто. І центр, і вокзал, і стару частину міста, і вигин річки, і шматок загородньої траси, і ринок, і автостанцію…
— Жир, – киваю я.
— Не стрьомно?
— Ні, – похитую головою я. – Анітрохи. На таких вершечках міста відчуваєш себе ледве не королем цих кам’яних джунглів.
— Міський Тарзан, – жартує Сем.
— Так. Щось на зразок. Знаєш, Сем, це доволі приємне почуття…
— Я в курсі. Тому і притягнув сюди твій зад. Ти просто мусив би це побачити. Ну, сподіваюся це не дарма було…
— Запитуєш…– пхикаю я. – Звісно, не дарма. Кайф…
Сем ще трохи стоїть поруч, а потім всідається на трубу, що тягнеться вздовж всього даху.
— Під ноги тільки не дивись, – ніби між іншим каже він.
А я посміхаюсь у відповідь і таки спрямовую погляд донизу.
Мить – і все темніє. Висота таки добряча. Все знизу здається настільки маленьким, що від цього висота здається ще більшою… Очі заливає пітьмою і…
— Уф! – скрикую я, падаючи на руберойд, яким покрито весь дах.
— Я ж казав не дивитись! – з докором каже Сем і підіймається.
Схоже, це він вхопив мене і врятував від падіння.
— Нахєра ти поглянув? То ж високо. А якби впав?
— Сем, от скажи. Навіщо ти сказав не дивитись? Я б і не подумав так робити, якби ти не ляпнув… Ти ж сам винний, що я ледве не вкоротив собі віку.
— Я фігєю без баяна! – вигукує той. – Я тобі життя врятував, між іншим!
— Та пішов ти! Я ж через тебе його ледве і не втратив!
Сем відводить від мене погляд і дістає з кишені цигарки. Запалює та протягом хвилини пускає дим, не повертаючись у мій бік.
— Сем…
— Відвали.
— Ну, Сем…
— Іди ти нахуй.
— Ти що, образився?
— Я тут, бляха, світ йому показую, витягую з тієї життєвої сраки, де він проводить власне життя, а цей курвий син посилає мене… Нє, бляха, не образився…
— Ну, вибач… Ну, Сем. Але ти й справді винний в тому, що я ледве не впав. Я звісно вдячний, що ти не дав упасти, але факт є фактом.