— Може, підемо в гараж? — прошепотів я.
— Ну, а що ми там робитимемо? — спитала вона.
— Постріляємо з пневматичної гвинтівки Б’єрне, — відповів я.
Коли ми проходили повз Ларсена, той озирнувся:
— Куди це ви? — прохрипів він.
— Сходимо на хвильку в підвал, — відповіла Аґнета.
У гаражі тато Б’єрне саме витирав клаптиком замші поворотну фару.
— Тут так спокійно й затишно, — сказав він, переклавши сигару в другий кутик рота. — Ви також не танцюєте?
— Нам закортіло трохи постріляти, — відповів я.
— Тоді я викочу автомобіль надвір, — мовив він.
Потім ми всі втрьох стріляли. Б’єрне і я завжди стріляли по картинках, вирізаних із щотижневого часопису його мами. Але цього вечора ми стріляли по мішені, що висіла на дошці на стіні. І Аґнета щоразу вигравала, бо я був настільки щасливий, що не міг влучити, до того ж тато Б’єрне весь час димів мені в очі.
— Ну от, мені вже треба йти грати в рибний ставок,[8] — пожалівся він, як почув мамин крик. — Ідете зі мною?
Та ми лишилися. Ми лишилися самі.
— Красива краватка, — сказала вона.
— Може, посидимо в автомобілі? — спитав я.
Ми вийшли надвір і сіли в автомобіль. Я вмостився за кермо, а Аґнета сіла поруч. Від вечірнього сонця небо почервоніло. Я двічі вдав, ніби перемикаю швидкості і натискаю на педаль газу внизу. Крізь опущене бічне вікно до нас долинали звуки «Loveletters in the Sand».[9]
— Куди б ти хотів поїхати? — спитала вона.
Я відкинувся на сидінні назад, заплющив очі і відчув приємний запах її кіс і давно вигаслої сигари.
— Геть зі Стуреб’ю, — на свій великий подив промимрив я. — Просто світ за очі, туди, де щось стається.
— Я з тобою, — мовила Аґнета.
Потім вона схопила мене за краватку й притягнула моє обличчя до свого. Її губи доторкнулися до моїх. Вони мали смак губної помади і невідомих пригод. А коли я знов розплющив очі, то побачив, як у передньому вікні замелькав той світ — Седертельє, Нінесгамн і Брідлінґтон.
Прощай, Стуреб’ю!
Восени 1958 мені виповнилося тринадцять, і я вже неабияк умів брехати.
Наприкінці перерви я схилив голову над своєю останньою контрольною з математики, де стояла незадовільна оцінка. Власне, це треба було показати вдома, щоб мама або тато поставили свій підпис. Та я, як завжди, і бровою на це не повів.
Від такої правди моїх батьків схопить колька в животі.
Вони хотіли, щоб я гарно вчився. Погані оцінки їх засмучували і змушували думати бозна-що. Якби я показав їм усі свої незадовільні письмові завдання, то татів живіт перетворився б на грудку цементу, а мамин — на справжнісінький Ніаґарський водоспад. От що з ними сталося б. Їхні животи перебували в ускладненому діалектичному взаємозв’язку.
Отже, я підробляв їхні підписи.
І коли вони питали, як справи у школі, я відповідав, що все чудово. Я майже про все брехав. Я брехав про математику, про те, що ми робили на перервах, про уроки та оцінки. Я брехав задля того, щоб ніщо не потьмарювало щастя нашої родини.
Та ось над моїх правим плечем схилився Пренель.
— Він знов за своє! — оголосив Пренель пронизливим голосом. — Зараз підроблятиме підпис свого батька.
Навколо мене скупчилися однокласники й стали дивитися.
— Нема нічого легшого, — сказав я. — Я можу це зробити заплюшки!
Заплющивши очі, я уявив собі ноги вчительки шведської мови та літератури. Родом вона була з Данії, носила кофтинки, які щільно облягали тіло, й куценькі спіднички, а її ноги спонукали мене мріяти про Ютландію.
— Зробиш це іншим разом, — сказав Пренель.
Але мені хотілося дочекатися моменту, коли я відчую насолоду, як побачу на їхніх обличчях німе захоплення. До мене долинало туркотіння голубів із Хмільника і скрегіт трамваїв біля Енґельбректсплан.
— Ви всі бачите? — спитав я. — Бачите, що я заплющив очі? — потім я доторкнувся ручкою паперу. І написав чіткими кострубатими літерами «Курт Старк».
— Що то як людина тренується, — мовив я. — А я робив це безліч разів.
— Он як, безліч разів, — сказав хтось за моєю спиною.
І то був не Пренель. То був Генрик Русенґрен, наш холеричний класний керівник.
— Хай тобі грець! — мовив Конні на перерві. — Хочеш молочного шоколаду?
Ми стояли біля невеличкого зеленого кіоска біля пам’ятника Ліннею.
Я запхнув у рота шматочок шоколаду. Він був ніякий. Так само я міг би жувати промокальний папір.
8
Популярна в шведських родинах гра, імітація риболовлі, у якій з-за ширми «виловлюють» різні предмети чи подарунки.