— Гаразд, — мовив я, звівши погляд у бік Хмільника, де падало й падало додолу листя, схоже на червоні й жовті серветки, хоч мені від того не стало веселіше.
— Принаймні ти вмієш підробляти, — сказав Пренель.
— Атож, — буркнув я.
— А що сказав Русенкнопен?[10] — поцікавився Уффе Маґнусон.
— Він сказав, щоб я все розповів татові, — відповів я. — І щоб тато йому зателефонував.
— Чорт, — лайнувся Пренель. — Мій батько розлютився б.
— А мій ні, — сказав я. — Тато любить здібних людей.
— Твоє щастя, — сказав Конні.
— Так, щастя, — відповів я.
Решту дня я не чув, що вони говорили ні про світлову добу, ні про ароматичні вуглеводні. Я сушив собі голову тим, що мені казати вдома. І тривало це доти, доки мені на думку не спало, що я ніколи вже не повернуся додому.
Хоч на мені й була замшева куртка і вовняний шарф, я змерз як цуцик. Небо було холодне, надворі смеркало, а потім загорілися вуличні ліхтарі, і дорога, що простягалася у білий світ, не мала кінця-краю. Я йшов узбіччям зі своїм ранцем у руці. Там лежала Біблія, груба книжка, що називалася «Вірші й думки», і пенал із тисненої шкіри. Чого я не зажбурив його в кущі? Та тому, що це було чи не все моє добро, яке лишалося в мене від колишнього життя.
Уже в Ельвше я зателефонував додому з телефонної будки. Слухавку взяла мама.
— Привіт, — сказав я. — Я в Чела Стенсона вдома. Ми будемо зубрити Закон Божий.
— Хто такий Чел Стенсон? — спитала мама.
— Наш новенький, — відповів я. — Він знає все про Мойсея.
— А як же обід? — спитала мама.
— Ми вже поїли, — відповів я.
Зненацька я відчув голод. Ковтнувши повітря, я пустив сльозу на холодну слухавку.
— Ми їли печену телятину з вершковою підливою, картоплю і брусничне варення, — вів я далі. — А на десерт яблучне пюре з молоком.
— Коли ти прийдеш додому? — спитала мама.
— Я не прийду додому, — відповів я.
— Що ти кажеш?
— Я ночуватиму в Чела Стенсона, — сказав я. — У них повно кімнат.
— Можна мені поговорити з його мамою? — спитала мама.
— Ні, не можна. Вона в туалеті, — відповів я. — Ну, мені вже треба йти. Бувай!
І я повісив слухавку.
Мене пойняло дивне відчуття, що я більше ніколи не почую її лагідного, занепокоєного голосу. Я вийняв із пенала ручку й написав великими літерами на стіні телефонної будки: «ТУТ Я ГОВОРИВ ІЗ МАМОЮ 27 ВЕРЕСНЯ 1957».
Потім я рушив далі.
Я йшов цілу ніч. Пройшовши три милі, я дістався до Седертельє. Підошви в брунатних черевиках аж гули. Я просто валився з ніг. А живіт зводило від голоду. Я змерз.
Але це ще було не найгірше.
Другу ніч я провів у під’їзді якогось жовтого будинку, де були незамкнені двері. Я блукав цілий день по Седертельє, не маючи гадки, що мені робити решту свого життя. Я підкріпився кількома грушами з саду на Шкільній вулиці. І на свої останні гроші купив молочного шоколаду «Марабу».
Я лишив вісім квадратиків на вечерю.
Попри те, що я страшенно втомився, мені важко було заснути. Кам’яна підлога була холодна, як крига. А думки в моїй голові носилися, мов істеричні осінні хмари. Щоб заспокоїтись, я читав уривок із Біблії. Але в під’їзді без угаву гасло освітлення. А шрифт був дрібний і нечіткий. Тож я мало що второпав із прочитаного.
Я підклав Біблію під голову замість подушки.
Напевно, Русенґрен уже зателефонував моїм батькам, оскільки вони йому не подзвонили. І тепер вони знають, який я брехун. Їхній талановитий син виявився нікчемою. Їм несила буде це витримати. І доведеться прожогом летіти в туалет.
Я склав руки для молитви.
— Боже ти мій Господи, — тихо мовив я. — Якщо ти допоможеш мені тепер, то я обіцяю більше ніколи в житті не брехати.
Тоді я вийняв із ранця ручку і написав на шорсткій стіні сходового майданчика: «ТУТ Я МОЛИВСЯ БОГОВІ 28 ВЕРЕСНЯ 1957». Потім я заснув і прокинувся до того, як прийшов носій газет. Я так закоцюб, що ледве звівся на ноги. Далі з’їв решту шоколадки, яку мав намір приберегти на останній день свого життя.
Потім я вийшов надвір і побачив, що зійшло сонце.
Того дня я рушив до Нінесгамна. Я йшов швидко, щоб зігрітися.
Що мені було робити в Нінесгамні? Цього я не знав. Я зроду там не був.
Я став на якомусь мосту й задивився на синю воду. На ній було повно хвиль. Вода блищала на сонці й пахла водоростями. Понад нею літали чайки й мартини.
Я звів погляд у бік обрію й подумав, що йому ніде немає кінця-краю. Ген за обрієм завжди щось нове. І байдуже, скільки туди йти. Ця думка переповнила мене таким відчаєм, що я мало не кинувся з моста у воду.
10
Прізвище Русенґрен у дослівному перекладі означає «гілка троянди», а Русенкнопен — «пуп’янок троянди».