Коли оповідання було дочитано і поні помер, наш вимогливий учитель шведської мови приязно усміхнувся, а Єран соромливо схилив голову.
— Добре! — мовив учитель. — Дуже добре! Перлина! Ви всі знаєте, що я не розкидаюся високими оцінками.
— Та-а-к, — загули ми.
— Це оповідання варте щонайвищої оцінки, — сказав він. — Вітаю!
Повертаючись на своє місце, Єран кинув переможний погляд у мій бік. О, як я зневажав цього брехуняку! Якоїсь миті навіть поривався виказати його. Та саме тоді вчитель звелів мені вийти перед класом і стати біля столу.
— Правда ж, Єран написав гарне оповідання? — спитав учитель.
— Так, — відповів я.
— Добрий виклад, — сказав він.
— Так, — відповів я. — Дуже добрий виклад.
— Отож-бо, — мовив наш вимогливий учитель. — Але твоє мені сподобалось дужче! — і він простягнув мені мій залитий сльозами твір. — Ану ж прочитай!
Я читав, наче уві сні. Мене розсмішив клапоть килимка, звідки собака поцупив пікніковий наїдок. Мій голос зірвався на плач, коли собака помирав у моїх обіймах.
Потім я повернувся на своє місце.
— Отак і пишіть! — сказав учитель. — Пишіть про те, що вам близьке. Пишіть про те, що ви пережили. Не пишіть дурниць! Зарубайте це собі на носі! Правда ж, ти любив того собаку?
— Так, — відповів я.
— Відчувається, — сказав він.
Я лише кивнув головою. У мене зроду не було собаки. І не було сусідів. Але в той час, коли я писав, собака у мене все-таки був, бо я завжди про нього мріяв.
На перерві я ум’яв морозивний банановий десерт із двома молочними коктейлями, за які заплатив Єран. Тоді мене занудило. Однак я відчував себе на вершині, достоту як людина, що здобула перемогу над Нобелівським лауреатом у змаганні на кращий твір. Згодом Єран поштиво поплескав мене по спині.
— Ти був на висоті, цур тобі та пек, — мовив він. — У тебе вийшов чудовий твір.
— Та як сказати, — відповів я. — Джон Стейнбек теж непогано пише.
Пані в короткому халатику
Був темний лютневий вечір. За вікном моєї кімнати невесело кружляли мокрі сніжинки. Та мені все-таки було видно спину нашої сусідки. Вона стояла в своїй освітленій кухні, вбрана в нічну сорочку з рожевого нейлону, за якихось сто п’ятдесят метрів од мене.
Я дивився на неї у свій чеський польовий бінокль.
Вона була доволі стара і не дуже гарна. Попри все це і попри погану чіткість, я не міг відвести від неї погляду. Що ж зі мною, власне, відбувалося? Ось вона підняла з плити каструлю.
— Ану обернися, — прошепотів я сам до себе якимось незнайомим похмурим голосом.
Тієї миті тато відчинив двері.
— Що ти робиш? — запитав він. — Дивишся на зірки?
— Хіба тебе не вчили стукати? — дорікнув я. — Тепер я проґавив Венеру і все на світі.
— Вибач, — мовив він. — Я тільки хотів спитати, чи ти не хочеш чаю.
— Ні, не хочу, — гарикнув я. — Дай мені спокій!
— All right,[12] — сказав він. — А що ти робитимеш завтра?
— Піду по обгортковий папір, — відповів я.
І тато пішов. Але спершу побажав мені «добраніч» і спробував погладити мене по щоці. Але я відвернув обличчя. Я чув, як він зажурено зітхнув, коли зачиняв двері. Та мені й самому стало сумно від того, що я його засмутив. А потім я розсердився, що він засмутив мене.
Це все було дуже дивно.
Наступного дня я подався по обгортковий папір.
Мені треба було загорнути гострозубці, які я купив для Б’єрне Caлéнa.
Я перейшов міст, перилами якого колись ходив, зберігаючи рівновагу. Невдовзі під ним мають збудувати автостраду в два ряди. Але поки те не сталося, я побачив Пані в коротенькому халатику, що стояла в книгарні на Бандгаґені. Коли я зайшов усередину, вона звела очі від своїх червоних, щойно полакованих нігтів угору.
— Що бажаєш? — спитали її червоні губи.
— У вас є обгортковий папір? — спитав я.
— Звичайно, — кивнула вона.
— Я хочу його купити, — сказав я.
Пані була в синьому робочому халатику з атласної тканини. Вона мала дуже короткі ноги. Але халатик був ще коротший. Круглі колінні чашечки усміхалися так мило, що мені стало веселіше. Погойдуючись на високих підборах, вона постукотіла до згортків паперу.
— Якого саме паперу ти хочеш?
— Байдужки.
— Тоді нехай оцей, — сказала вона.
Пані вибрала білий папір у золотенькі зірочки. У неї таки був добірний смак. Вона відрізала саме стільки, скільки треба було для того, щоб загорнути гострозубці.