— Більше нічого? — спитала вона.
— Я ще прийду, — відповів я.
Вже на майдані я обернувся. Вона стояла на порозі й курила сигарету. Сонце горіло в її мідяно-червоних косах, і дим здіймався аж у небо.
Наступної середи я знов туди прийшов. У мене при собі були мої заощадження.
— Чи є у вас яка-небудь гарна книжка за п’ятнадцять крон? — спитав я.
— Здається, є, — відповіла вона.
Пані обвела мене задумливим поглядом. У неї були блакитні очі, які пасували до синього робочого халатика. Коли вона йшла до полиці, що стояла за моєю спиною, на мене війнули пахощі ніжних парфумів. Я швидко втягнув їх у носа, а потім затамував подих. Вона дістала з полиці тоненький томик.
— Напевно, ця гарна, — сказала вона. — Хочеш узяти?
Я кивнув головою. Бо мені не хотілося дихати. Мені хотілося тримати в собі її пахощі якомога довше. Я взяв книжку, яку вона простягла. А вона взяла мої гроші. Книжка звалася «Ларс Горд».
— У ній розповідається про одного юнака, такого, як оце ти, — сказала вона.
Я мимоволі кивнув головою. Від приємних пахощів і нестачі кисню в мене запаморочилася голова. Я задихався.
— Він шукає свою дорогу в житті, — вела вона далі. — Та що це з тобою?
Я розтулив рота, захрипів і випустив повітря. Пані в коротенькому халатику посадила мене на табуретку. А тоді поклала свої м’які круглі руки мені на груди.
— Не бійся, — сказала вона. — У моєї тітки теж була астма.
Вона звеліла мені дихати спокійно й неспішно.
— Вдих і видих. Вдих і видих, — промовила вона й додала: — Це допомагає, коли людина заплющує очі й думає про щось гарне.
Тоді я прихилив голову до її грудей і став думати про неї.
— Уже краще? — спитала вона трохи згодом.
— Ні, не дуже, — відповів я.
Того вечора тато застав мене у великій кімнаті на ворсистій синій канапі.
— Що це ти робиш? — спитав він.
— Читаю книжку, яку я купив за свої гроші, — відповів я.
— Дуже добре, — сказав він. — Хто її написав?.. Ага, Ян Фрідеґорд.
Потім нас охопив мовби благоговійний настрій. З якою впертістю тато намагався змусити мене читати вартісні книжки! Він навіть обіцяв мені сто крон, якщо я коли-небудь отримаю найвищу оцінку за твір. Але шанс був не надто великий. Найвищу оцінку я мав не так давно. І то за шедевр про собаку, на який мене надихнуло моє палке бажання, мрії та божевільне прагнення перемогти. Але відтоді в мене змінився вчитель, я втратив найсильнішого суперника і зовсім занедбав художню літературу.
Окрім того, я знав свої можливості. Я вмів писати лише про собак.
Тоді тато підбадьорливо поплескав мене по плечу.
— Може, і з тебе колись щось вийде, — сказав він.
— Хтозна, — відповів я і перегорнув сторінку.
Тато пішов накручувати годинники в будинку, як завжди щосереди. Мама готувала на кухні м’ясні рулети. А я лежав, поклавши голову поміж двома твердими декоративними подушками, й далі читав книжку. Раз по раз я перепочивав.
Я заплющував очі й думав про щось гарне.
За два тижні я знов навідався до книгарні. Ще й прихопив із собою дві сигарети з татового срібного портсигара. Одна якраз диміла в лівому кутику мого рота. Я зупинився на порозі, пускаючи в повітря дим, а другу запропонував продавчині, що стояла біля прилавка.
— Хочеш сигарету? — спитав я.
— Ти здурів! — скрикнула вона. — Тобі не можна курити! У тебе ж астма! Негайно загаси і йди сюди!
Я загасив сигарету й зайшов.
— Ну, тобі сподобалася книжка? — спитала вона.
— Це найкраще, що я коли-небудь читав, — відповів я.
— Я так і думала, — усміхнулася вона.
— У тебе є ще щось таке, не дорожче п’ятнадцяти-сімнадцяти крон? — спитав я.
— Ні, — відповіла вона.
Потім Пані пояснила мені, що дуже гарні книжки не бувають однакові. Вони геть несхожі, оскільки розповідають про щось дуже особисте.
— Вони написані від щирого серця, — сказала вона.
Пані подивилася мені у вічі й поважно показала рукою собі на груди зліва. Потім обернулася до полиць. Я помітив, як ніжно вона проводила своїми червоними нігтиками по корінцях книжок, де були написані прізвища авторів.
«Одного чудового дня я також стану відомим письменником і моє прізвище стоятиме на тих корінцях», — пообіцяв я собі подумки.
— На тобі стороннього, — сказала вона й простягла мені якийсь червоний томик.
То був «Сторонній» Альбера Камю.
Напевно, вона розуміла, що я був саме в тому віці, коли молода людина стає чужою сама собі. Пані в коротенькому халатику заглянула мені в душу своїми блакитними очима й побачила там сум’яття.