Вона знала, що мені потрібно.
Відтак я кожен ранок проводив перед дзеркалом у ванній кімнаті, хоч татові потрібен був туалет через те, що він їв увечері чорнослив для поліпшення травлення.
— Ти скоро вийдеш? — застогнав він.
— Ні, — відповів я, бо мені лишалося ще сорок сторінок.
— Тоді я вибиваю двері! — зарепетував тато.
Здавалось, що він і справді їх виб’є. Тоді я виходив із ванної кімнати на кухню, уплітав два бутерброди з печінковим паштетом і читав далі роман Альбера Камю, де головний герой також не розумів своїх почуттів.
— Цікава книжка? — привітно спитала мама.
— Так, — відповів я. — Тут розповідається про чоловіка, що їде на похорон своєї матері.
Вона подивилася на мене співчутливим, занепокоєним поглядом. Їй дуже хотілося, щоб я був радісний і веселий. Їй понад усе хотілося, щоб я все ще був малий, опецькуватий, слухняний, гарненький і весь час сміявся.
Але цьому вже не було вороття.
— Може, ти сьогодні робитимеш щось веселіше? — спитала вона.
— Писатиму поганенький твір, — відповів я.
— Ось побачиш, у тебе вийде дуже гарний твір, — сказала вона. — Візьмеш із собою банан?
— Мабуть, візьму, — відповів я, щоб зробити їй приємність.
Дорогою до метро я запхнув той банан у поштову скриньку сусідам.
Кожен чотирнадцятий день я навідувався до Пані в коротенькому халатику. Бо в мене було лише десять крон на тиждень. Дні стояли короткі й холодні, а довгими вечорами я читав. Уже закінчувався березень. У мене були гарні передчуття. Скоро я стану дорослий.
Тепер я часто лишався в книгарні трохи поговорити, коли не було покупців. Іноді я допомагав їй виймати з картонних коробок олівці. Або міняти стрічку в касовому апараті.
— Що ти робитимеш, як виростеш? — спитала вона якось по обіді.
— Я стану письменником, — відповів я. — Але спершу мені, мабуть, треба щось пережити. Інакше не буде про що писати.
— Так, звичайно, — мовила вона.
— Напевно, я не поспішатиму одружуватися, — сказав я.
— Розумно, — погодилася вона. — А що ти хочеш пережити?
— Кохання й пригоди, — відповів я. — Можливо, перепливу Англійський канал.
— Це безглуздо! В тебе ж астма, — нагадала вона. — Краще роби ставку на кохання.
— Може, й так, — сказав я.
Потім я запитав, чи є в неї ще якісь гарні письменники на літеру Б. Я вже пройшов тих, що на А. Скажімо, Ларса Аліна та Іво Андрича. Так само, як і Бієна Брендана та Рея Бредбері. Мені захотілося розширити свою начитаність в алфавітному порядку книжками, які стояли на горішній полиці. Щоб дістати їх, їй довелося стати на драбину. І тоді я ковзнув поглядом по її коротких ногах у блискучих нейлонових панчохах.
— Генріх Белль, — мовила вона.
Та коли спустилася, в її руці була зовсім не його книжка. Вона тримала «Поета у Нью-Йорку» незнайомого мені іспанця на ім’я Федеріко Ґарсія Лорка. Це була тоненька сіра книжка з позолоченим автографом іспанця на обкладинці.
— Я думаю, ти повинен узяти цю, — сказала вона. — Крім того, вона уцінена.
— Я все тут зрозумію? — спитав я.
— Навряд, — відповіла вона.
— Беру, — мовив я.
Я попросив її загорнути книжку — лише задля того, щоб мати нагоду побачити, як спритно її пальці орудують папером, тасьмою і ножицями.
Правду кажучи, жодна з книжок, які я досі читав, не спонукала мене до власної творчості. Вони були для цього надто довершені. Але ця була не така! Ця мене просто збила з пантелику. Я з неї сміявся! Адже іспанець навіть не римував. До того ж у книжці були страшенно кумедні речі. Скажімо, там було написано, що гладкі жінки вивертали навиворіт каракатиць.
«Я можу написати такого скільки завгодно», — подумав я.
Я змережив цілий блокнот безглуздими віршами. Я написав про пум із червоними кігтями. Я написав про морські тюльпани в акваріумі грудей. Я вигадував бозна-які дурниці. І мало-помалу я відчув, як моїми запалими щоками потекли сльози. І як серце забилося у ритм строфи.
То було найкраще, що я написав. То було схоже на справжню магію.
Я прочитав мамі вголос, і вона також заплакала.
— Мабуть, нам треба поговорити з психологом, — сказала вона.
— Та ну, — мовив я. — Це ж просто вигадки.
Я ледве дочекався, коли ми знову будемо писати твір. Темою нашого твору була «Весна». У мене в ньому квіти підбілу сяяли вночі жовтими штучними очима. А ще я написав, що «захриплі крики хтивих котів чути аж до місяця».