Я вирішив ніколи-ніколи в світі не покидати тієї жахливої печери. Я перетворюся в ній на скелет. А потім однієї хмарної ночі, коли на небі світитиме блідий місяць і з дерев на землю опаде сухе чорне листя, мене знайде мій брат. У тата в лікарському кабінеті під скляним ковпаком лежав жовтий череп. Він якось моторошно усміхався. Так само я збирався усміхатися своєму братові.
— Мамо рідна, братику, невже це ти? — запхинькає він від горя й страху.
— Так, — відповім я пошепки. — Ти ж хотів гратися з Ніссе та Ларсеном.
— Це лише тому, що вони були нові, — скаже він. — А ти мені набрид як гірка редька.
— Атож, але тепер надто пізно, — застогну я. — Моє тіло вже задубіло насмерть.
Ця думка мене так розвеселила, що знов захотілося жити.
Я лежав, вишкіривши зуби і розкинувши руки точнісінько, як Ісус на хресті. Невдовзі я заклякну. Здається, мене почало трусити.
«Ха! — подумав я. — Стривайте, ви ще побачите!»
Але побачили не вони, а я.
За мить темрява не здавалася такою густою, як раніше. До того ж у цій сирій печері не було холодно. Навпаки — тепло й затишно. Пісок довкола мене поблискував, ніби наелектризований. На долівці лежали купи золота, діамантів та розфарбованих порцелянових птахів. У повітрі звучала страшенно приємна музика. Калле Юларбо[1] грав «Як гомонить потік в Авесті».
Та й це ще було не все!
Між двома купами золота виткнувся чийсь носик. А потім показався й цілий ердельтер’єр, радісно помахуючи своїм куценьким хвостом.
— Цього не може бути! — скрикнув я.
— Ага, в таке важко повірити, — озвався чийсь голос. — Але це справді так.
— То я помер? — запитав я.
— Не верзи дурниць! — сказав голос.
Він належав якійсь тітці, що стояла навколішки біля шпарини печери. Вона була в білому пальті і з підведеними червоною помадою губами. Її голову облягала біла шапочка круглої форми. І схожа була та тітка на тітку Еріксон, що наливала молоко в молочарні Тімґренса. Від її голови струменіло сяйво. То було світло, що лилося ззовні.
— Що тепер буде? — спитав я.
— А сам і вирішуй, — відповіла вона. — Як-не-як, ти в печері.
— Гаразд. Тоді я лишуся тут і трохи побавлюся з собакою.
Коли вона зачинила двері, в печері з’явилася широка лука, заросла травою, і багато паличок. Собака нетерпляче лизнув мою руку. І я став кидати палички, а він бігав, знаходив їх і клав перед моїми ногами.
Потім я уткнувся носом у його кудлату шерсть.
— Хай тобі грець, який ти гарний, — прошепотів я.
Тато витягнув мене з печери після четвертої години. Ми завжди обідали рівно о третій. Адже тато вважав, що чим раніше їсти вдень, тим корисніше. Він витер своєю червоною краваткою пісок із мого обличчя.
— Синку, який ти спітнілий і холодний, — сказав він, узяв мене на руки й поніс у будинок. — Ян сказав, що ти, мабуть, під сходами.
— Атож, — мовив я. — Це він сказав мені, що там лежить золото.
— Що він сказав? — перепитав тато.
— Він сказав, що в печері лежить золото. Та я в це не повірив.
— Ну, ти молодець, — сказав тато.
— Аж поки його не побачив, — додав я.
І тут мені здалося, що тато впустить мене додолу. Однак не впустив, а дуже обережно посадив мене на стілець у їдальні. Тоді потерся своїм великим носом об мого маленького.
— Ульфику, Ульфику, — мовив він.
Потім мені дали гарячого молока, бурих бобів із м’ясом, сливового компоту і грудочку цукру з кількома краплями вітамінів А і D. І поки я їв, то розповідав про ті казкові скарби, що бачив на власні очі, хоч тато потирав собі скроні, а мій брат кидав на мене застережливі погляди.
— Якась тітка в білому пальті? — перепитав тато, ніби не йняв віри своїм вухам.
— Схожа на пані Еріксон із молочарні Тімґренса? — додала мама.
— Ага, як дві краплі води, — відповів я. — Тільки трохи худіша.
— Ну, я ж про це й кажу, — мовила мама.
Вона так лагідно погладила мене по щоці, що я подумав: треба було набрати для неї тих діамантів, якщо я вже там був. Я міг напхати ними свої шкарпетки.
— Я хотів узяти з собою трохи діамантів для тебе, — сказав я.
Мама втерла очі. Вона дуже легко розчулювалася.
— Це був просто сон, — сказала вона. — Ти стомився, заснув, і все це тобі приснилося.
— Ні, — заперечив я.
— Ти ж чуєш, що каже мама, — озвався мій брат.
— Напевно, я все-таки зводжу його до лікаря Блумберґа, — сказав тато впалим голосом і поміряв мені пульс. — Може, в нього якась травма.
— О Господи, — промимрила мама. — Як таке могло статися?
1
Калле Юларбо (Карл Оскар Карлсон, 1893–1966) — знаменитий шведський музикант. —